Жанрова й ідейна своєрідність роману Н. Г. Чернишевського “Що робити?”
Уважається, що твір Чернишовского “Що робити?” належить до типу утопічних романів. Однак це занадто умовна характеристика, оскільки авантюрная зав’язка сюжету надає йому риси детективної повісті, докладне жизнеопис Віри Павлівни вносить елементи побутової драми, а через рихлости сюжета, котрий раз у раз переривається простийранними міркуваннями автора, роман важко втиснути в рамки якої-небудь привичной схеми. Місцями автор намагається захопити читача скрупульозним – і безрозумале нудним – підрахунком прибутку, которую одержували
Нерідко автор, подібно суфлерові, вривается в оповідання й завзято жадає відчету у своїх читачів: мов, чи всі їм зрозуміло? І сам же зловтішним тоном отвесподівається: ні, найдобріша публіка, нічого-те ти не засвоїла! Якщо підійти до питання про жанрову своєрідність цього твору з гумором – точніше, з “чорним гумором”, то визначити його можна приблизно так: це лірико-побутова фантазія з елементамі трагифарса на тему найкращого благопристрою особистого й громадського життя,
Дійсно, важко говорити про цей добуток серйозно, якщо брати до уваги всі його дивовижні недостатки. Автор і його герої говорять неліпим, сокирним і незрозумілим язикому. Головні герої поводяться неестественно, але вони, немов ляльки, слухняні волі автора, що може змусити їх робити (переживати, мислити) усе, що йому завгодно. У цьому ознака незрілості Чорнішевского як письменника: справжній творець завжди творить понад себе, породження його творчої фантазії мають вільну волю, над якою не владний навіть він, їхній творець, і не автор нав’язує своїм героям думки й учинки, а скоріше вони самі підказують йому той або інший свій поступок, думка, поворот сюжету.
Але для цього необхідно, щоб їхні характери бчи конкретними, володіли законченностью й переконливістю, а у романі Чорнішевского замість живих людей перед нами голі абстракції, яким наспіх придачи людське обличчя. Найбільш удалий у романі – і в цьому немає нічого дивного – образ злий, жадний і неосвіченої Марьи Олексіївни, матері Верочки. З її характером нічого не може поробити ні сам автор, ні його герої.
Це наводить на думку про те, що навіть у Чернишевського не було особливих важкостей у зображенні цієї фігури, адже жінки, подібні Марье Олексіївні, зустрічаються в житті суцільно й поруч. Зовсім інша справа – “новий тип” чолостоліття. Автор попереджає нас, що такі люди є, хоча їх ще мало. Але Чорнішевскому явно хочеться, щоб їх було ще більше, от він і пересолює, наділяя їхньою надлюдською витримкою й ангельською добротою…
Важко судити об’єктивно про ідейну своєрідність книги, огидно написанної. Однак жоден російський письменник не може похвастатися таким успіхом, каякий випав тоді на частку автора “Що делать?” Секрет її успіху – у її моральному впливі на суспільство.
Ідейне своєобразие роману зводиться до проповіді алевиття моралі. Критики, що належали до правого консервативного табору, оголосили роман аморальним, однак чудовий росіянин богослов А. М. Бухарев (у монашестве архімандрит Феодор) визнав, що книга за духом – глибоко християнська. Дійсно, автор приділяє велику увагу аскетичним принципам: Рахметов спить на цвяхах, щоб приготувати себе до перенесення катування, він відмовляє собі у всіх людських радостях і посвящает життя служінню Істині.
Особливо багато нападок викликала пропоадже вільної любові, заперечення ревности, заснованої на невартому почутті власності Однак полова розпущенийность процвітала саме серед представителей правого консервативного табору – серед гвардійських офіцерів, дозвільних поміщиків, важливих чиновників, а зовсім не в колах аскетично настроєної революционной інтелігенції. Проповідь свободи любові у романі Чернишевського означає проповідь щирості почуття й коштовнести любові як єдиного виправдання відносин між чоловіком і жінкою. Припинення любові з однієї зі сторін є припинення змісту відносин.
Тема волі любові не мала в Чернишевського нічого загального з темою виправдання безладних полових зв’язків. Чорнішевский повстає проти всякого социального насильства над людськими почуттямі, їм рухає любов до волі, повага до щирості почуття. І все-таки звичайний читач – просто читач, а не революционер і не войовничий мораліст – навряд чи задовольниться подібними поясненнями й не зрозуміє, чому йому варто вишукувати достоїнства в погано написаній книзі. Усім відома летуча фраза Е. Евтушенко: “Поет у Росії – більше чим поет!” Але бути може, було б краще, якби кожний у Росії займався своїм делом.
Поети писали б вірші, письменники – романи, а суспільні діячі занималисій би політикою!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)