Ідейна своєрідність п’єси М. Горького “На дні”

М. Горький починав свою творчу деятельность у складний, переломний період: мінялися цінності, людина ставав “рабом речей”, знеособлювався. На початку свого творчого шляху Горький писав романтические добутку. Його герої були вільнімі, сміливими, сильними. Але ці герої – вимишленние. У п’єсі “На дні” Горького цікавить уже зовсім інший тип людей – людей “дна”, зломлених життям, приречених на загибель. П’єса “На дні” – це добуток, що, по суті, позбавленоі дії, у ньому немає зав’язки, центрального конфлікту й розв’язки.

Це

як би набір дій різних людей, тих, що зібралися вночлежке. Герої, їх внутренний мир розкриваються не із учинків, а з розмов. Кожний герой представляє определенную філософію, ідею. Отже, героїв п’єси характеризує насамперед мовлення.

І перше, що необхідно отметить, – вони грубі один з одним. Це происходит, може бути, тому, що люди не хочуть і не можуть прийняти своєї незначності й своїй навмисною брутальністю як би захищаються від зовнішніх змін (“Дурка ти, Настька…”). Люди начебто озвіріли, вони вже не можуть говорить нормальною живою мовою Так, Кліщ не може сказати ласкавого слова навіть умирающей

дружині.

Уважається, що ключове слово в п’єсі – “правда”. Це слово – лейтмотив. Але правда героїв неоднозначна. Вона знаходиться як би у двох вимірах. З одного боку, це правда їх буденної повсякденної жизні, правда “дна”, а з іншого боку – правда, которую вони хотіли б бачити Це правда “вимишленная”.

І із самого початку ми вже бачимо конфлікт цих двох правд. Реальність же така: у сирому підвалі, “схожому на печеру”, у страшному бруді й вне туляться люди, викинуті з життя. Гіркий не приводить біографій героїв пьеси, але по окремих репліках ми можемо судить, наскільки безрадісно їх существование. Сухотна Ганна говорить про те, що “все життя над кожним шматочком хліба тряслася… мучилася…

Все життя в отрепьях ходила”. У цих нещасних мешканців “дна” віднято все: честь, людське достоїнство, візможность любові й материнства, створення рємьи, – усяка надія, все людське знищено, утоптано в бруд. І навіть тут, у цьому дивному світі отверженних, де заживо поховані люди, достійние жалю, продовжують діяти вовчі закони капіталістичного миру. Майже всі жителі костилевской нічліжки доведени до розпачу, тягнуться до якимсь призракам, ілюзіям.

Мріє вирватися отсюда Кліщ, думаючи, що чесна праця допоможе стати йому людиною: “Шкіру здеру, а вилізу”. Хоче почати нове, здорове життя Васько Попіл, щиро вірить у чисту любов Настя. Усе намагаються випрямитися, стати повнокоштовними людьми. Ніхто з героїв не хоче визнаватися навіть самому собі, що перебуває на самому “дні”, тобто усвідомити реальне положення. Лантухминации конфлікт реальної й вигаданої правди досягає в третій дії в суперечці про правду Бубнова, Кліща й Луки.

Кліщ обнажает правду реальну: “Яка – правда! Де – правда? От – правда! Роботи немає… сили немає!

От – правда! Пристановища… пристанища немає! Издихать треба…

От вона, правтак! Диявол! На… на що мені вона – правда? Дай зітхнути…

Зітхнути дай! Чим я виноват?.. За що мені – правду?

Жити – диявол – жити не можна… от вона, правда!.. Говорите отут – правда! Ти, старий утішаєш усіх…

Я тобі скажу… ненавиджу я всіх! І цю правду…

Будь вона, окаянна, проклята! Зрозумів? Зрозумій! Будь вона проклята!” Тема правди в п’єсі перегукується з темою віри.

Носієм філософії віри є Лука. Для нього правда людини та, у яку він вірить: “Підемо, мила! Нічого… не гнівайся! Я – знаю.

. . Я – вірю! Твоя правда, а не ихняя… Коли ти віриш, була в тебе теперішня любовь… значить – була вона!

Була!” Суть философии Луки полягає в тім, що віра може замінити реальність, тому що допомагає піти человеку від страшної правди в мир прекрасних ілюзій. Таким чином, два філософських погляди в п’єсі взаємозалежні. Думка про вільну людину висловлює Сатин. Він викриває втішливу неправду старця Луки, що, бачачи борошна знедоленених, безкорисливо намагається допомогти їм, пролегчить страждання, умиротворити.

Спившемуся Акторові він вселяє надію на лікування в безкоштовній лікарні; умираючій Ганні радить не боятися смерті: вона адже несе спокій; злодієві Попелу радить виїхати в багатий, щасливий Сибір. Ошуканець Лука по-своєму гуманний, але його гуманізм пассивно-сострадателен. Він заснований на тім, що Лука не верит у можливості людини: для нього всі люди незначні, слабкі, крейди, бідують лише в жалі й розраді.

“Мені – однаково! Я й шахраїв поважаю, по-моєму, жодна блоха не погана”, – говорить він. Потай він упевнений у тім, що реальне положення людини зменить не можна, тому до всім і підходить із втішливою неправдою. Проти цієї втішливої неправди й філософії рабської покірності й довготерпіння виступует Сатин: “Хто слабшав душею…

І хто живе чужимі соками, тим неправда потрібна… Одних вона піддерживает, інші прикриваються нею… Неправда – релігія рабів і хазяїв. Правда – бот вольного людини”.

У монолозі Сатину в повний голос звучить вимога волі й гуманного відношення до людини: “Треба поважати человека! Не жалувати… не принижувати його жалістю… уважати треба!

” Він переконаний у тім, що варто не примиряти людини з дійсністю, а змусити саму дійсність служити людині. “Людина вільна. Людина – от правда.

Усе в людині, усе для людини. Существует тільки людина, все-таки інше – справа його рук, його мозку. Людина! Це звучить гордо! ” – от основна ідея п’єси



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Нора хельмер особистість чи лялька.
Ідейна своєрідність п’єси М. Горького “На дні”