Жанрова своєрідність комедії Ревізор Гоголя Н. В

Правда – самий смішний жарт на світі. Б. Шоу По жанрі “Ревізор” (1836 – 1842) – комедія. Гоголь в “Авторській сповіді” писав: “В “Ревізорі” я зважився зібрати в одну купу все дурне в Росії, всі несправедливості і разом посміятися над всім цим”. З авторського визнання треба, що “Ревізор” – соціальний сатиричний добуток. Тема п’єси – зображення життя маленького провінційного міста в сучасної авторові Росії.

Однак Гоголь досяг у комедії такого узагальнення, що місто N сприймається як вся миколаївська Росія

Недарма цар Микола І виразив своє враження від п’єси так: “Дісталося всім, а мені більше інших”. У місті N є все, що повинне бути в “упорядженій державі” (ІV, 1): адміністративна влада (в особі городничего Сквозника-Дмухановского), юстиція (в особі судді Ляпкина-Тяпкина), народна освіта (в особі доглядача Хлопова), пошта (в особі поштмейстера Шпекина), соціальне забезпечення (в особі піклувальника Земляники), охорона здоров’я (в особі лікаря Гибнера) і, звичайно, поліція (в особі поліцейських Держиморди, Свистунова, Уховертова). У місті N є й простий народ, що городничий називає “купецтво так громадянство” (І, 2).
У перших трьох діях громадяни залишаються за сценою, але про їх постійно згадують “батьки міста”. У четвертій дії народ проривається на сцену й прямо розповідає столичному “ревізорові” про беззаконня місцевої влади, а у вікно тягнуться руки з паперами-проханнями.

Ідея п’єси може бути сформульована в такий спосіб: на думку Гоголя, між інтересами чиновницької бюрократії і її щирих обов’язків служити народу й суспільним інтересам існує непереборний конфлікт У цьому соціальний зміст п’єси: беззаконня, казнокрадство, хабарництво показані в “Ревізорі” не як індивідуальні пороки чиновників повітового міста, а як повсюдна практика, норма життя. У комедії немає навіть натяку на те, що де-небудь у Російській державі життя влаштоване інакше, чим у місті N, за іншими законами й правилам. Порядки, що існують у місті, сприймаються як загальноприйняті. Чиновники перед приїздом петербурзького ревізора поспішно приймають ряд мір, що стосуються зовнішніх поліпшень у підвладні їм установах: наказують забрати зі стіни в приміщенні суду мисливські приналежності (гарапник), приструнити вчителі, що від захвату перед Олександром Македонським ламає стільці, надягти на хворих чисті ковпаки, підмести вулицю, по якій проїде ревізор.

Але про внутрішні, істотні зміни в керуванні містом ніхто з “батьків міста” не думає. “Немає людини, який би за собою не мав яких-небудь гріхів Це вуж так самим богом улаштоване” (І,1), – міркує городничий спочатку п’єси. А в його фінальному монолозі розкривається й загальнолюдська ідея (повчальність) комедії, що виходить за межі російської дійсності свого часу. Обурений Антон Антонович заявляє, що раніше не було ні одного шахрая, що міг би обдурити його, але от і він обманутий Хлестаковим – доконаним фитюлькой. Іншими словами, моральна мораль п’єси проста: крутійство до добра не доведе, як говорить російське прислів’я: на всякого мудреця досить простоти.

Не випадково в останньому монолозі городничий звертається до колег-чиновникам і одночасно до глядачів: “Чому смієтеся? – Над собою смієтеся!.. ” (V, 8). Деякі сучасники сприймали “Ревізора” як забавний фарс або невибагливий водевіль. Дійсно, у п’єсі є чисто фарсові ситуації, коли городничий у метушні надягає на голову капелюшну коробку замість капелюха, або коли цікавий Бобчинский падає в готельний номер разом із дверима, або коли чиновники, перелякані покахикуванням Хлестакова в сусідній кімнаті, поспішають утекти й створюють у дверях комічну тисняву.

У п’єсі безліч смішних сцен, які побудовані на протиставленні реальних бажань героїв і їхньому прагненні здаватися краще, ніж вони є насправді. Іншими словами, в “Ревізорі” тісно переплетена комедія положень і комедія характерів. Показова в цьому змісті зустріч городничего й Хлестакова в готелі (ІІ,8), дуже напоминающая сцену з водевілю З першої дії комедії вже відомо про порядки (вірніше, безладдях) у місті й про характер градоначальника.

З монологу Осипа, що безпосередньо передує зустрічі в готелі, зрозуміло, що Хлестаков – дрібний чиновник з Петербурга, що їде до строгого батька в село для пояснення свого безглуздого життя-буття в столиці. Городничий приймає Хлестакова за важливого петербурзького ревізора й намагається йому сподобатися. При цьому обоє співрозмовника страшно бояться один одного й, може бути через страх, не бачать своєї помилки. Тому смішно виглядають міркування городничего про те, що він піклується про кожне проїжджаючому Не менш смішні виправдання Хлестакова, якого городничий приймає за важливого чиновника, чому він не платить за номер. Інша водевільна сцена – освідчення в коханні Хлестакова з матір’ю й дочкою (ІV, 13, 14) – викликає сміх, тому що демонструє крайнє легкодумство дружини городничего, першої дами міста, і Хлестакова, щограє роль великого чиновника й жагучого кавалера.

Його полум’яне мовлення, адресоване городничихе, переривається несподіваною появою Марьи Антонівни, петербурзький гість швидко міняє напрямок і освідчуватися в коханні дочки. Однак ці сцени, побудовані на непорозуміннях, роблять п’єсу Гоголя тільки смішний. Такого сприйняття добутку драматург очікував і боявся, тому й написав кілька авторських роз’яснень до комедії: п’єсу “Театральний роз’їзд”, “Уривок з листа, писаного автором після першого подання “Ревізора”… “, дві редакції статті “Розв’язка “Ревізора””.

“Ревізор” був задуманий і складений як висока комедія, інакше кажучи, автор хотів виразити в ній глибокий зміст. Він сатирично, тобто дуже отруйно, висміює суспільно значимі пороки героїв п’єси – міських чиновників. Майстерність Гоголя виявилося в тім, що він створив галерею образів чиновників-соціальних типів, де кожний зовсім несхожий на всіх інших, тому що в кожного, як говорив письменник, “свій запал” (М. В. Гоголь “Мертві душі”, 2). Але при всій своїй оригінальності вони мають важливі загальні риси соціального поводження: зловживання службовим становищем, хабарництво, халатне відношення до своїх службових обов’язків – от що поєднує всіх “батьків міста”. Глава корпорації чиновників – городничий – досвідчений і розумний ділок, що обдурив на своєму столітті трьох губернаторів, що бачить всі недоліки в роботі колег, про що свідчать його зауваження, висловлені кожному чиновникові на загальних зборах (І, 1,2). У скаргах прохачів, що прийшли до Хлестакову, розкриваються вже названі зловживання градоначальника: деспотизм, брутальність, презирство до навколишнім.

Піклувальник богоугодних закладів (лікарень і притулків) Земляника – розумний і хитрий пройдисвіт, що не соромиться красти державні засоби, відпущені на зміст дитячого притулку, лікарні для бедних. Він будує із себе лицаря справедливості й правди, голосно говорячи, що всі сили готова покласти “для користі Батьківщини” (ІV,6), і відразу віддає всіх своїх соратників, розповідаючи Хлестакову про їхні зловживання. Суддя Ляпкин-Тяпкин – дурна й самовдоволена людина, що уявляє себе мудрецем і філософом, хоча відверто заявляє: “Уже п’ятнадцять років сиджу на суддівському стільці, а як загляну в доповідну записку – рукою махну. Сам Соломон не дозволить, що в ній правда, а що ні” (І, 3). Суддя вважає себе чесною людиною, тому що хабарничає не грошима, а хортицями щенятами. Поштмейстер Шпекин – дуже допитлива людина, вона запросто розкриває чужі листи, порушуючи тим самим свій службовий борг і таємницю листування, а найцікавіші послання навіть залишає собі.

Доглядач училищхлопов завідує в місті вихованням і освітою юнацтва, але він зовсім не підходить для цієї шляхетної діяльності, гак як його головні якості – рабська покірність і страх перед усім: “Я, зізнаюся, так вихований, що, заговори із мною одним чином хто-небудь вище, у мене просто й душі ні, і мова як у бруд загрузнув” (ІV, 1). Таким чином, характери чиновників побудовані на протиставленні зовнішніх, цілком благопристойних, рис і внутрішніх низьких якостей. Саме тому всі образи чиновників є сатиричними Сатиричним є й образ Хлестакова, однак у ньому висміюється не відношення до служби, як в образах чиновників, а базікання, незначність думок і почуттів, які ховаються за високими словами й гордим видом. Спочатку може зложитися враження, що Хлестаков – спритний пройдисвіт типу Остапа Бендера. Але ні, Остап не став би сидіти кілька днів у готелі голодним і без тютюну.

Хлестаков – не “великий комбінатор”, а нерозумна, недалека, наївна людина, одним словом, “вітрогон” (V, 8). Він не будує із себе людини рангом вище, ні, вона видає себе відразу за цивільного генерала, за міністра. У такому явному перебільшенні відбився комізм характеру головного героя. “Ніколи б йому в житті не трапилося зробити справи значного Але сила загального страху створила з нього чудову комічну особу”, – пояснювала суть героя драматург. Страх самого Хлестакова й страх “батьків міста” є “пружиною” усього дії в комедії.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір на тему як я розумію щастя.
Жанрова своєрідність комедії Ревізор Гоголя Н. В