Жанрова своєрідність роману Злочин і покарання Достоєвського Ф. М

По жанрі “Злочин і покарання” (1866) – роман, головне місце в якому займають соціальні й філософські проблеми сучасної письменникові російського життя. Крім того, в “Злочині й покаранні” можна відзначити жанрові ознаки: детектива (читач із самого початку знає, хто вбивця баби процентщици, але детективна інтрига зберігається до кінця – зізнається Розкольників, потрапить у пастку слідчого Порфирія Петровича або вислизне?), побутового нарису (докладний опис бідних кварталів Петербурга), публіцистичної статті (стаття Раскольникова

“Про злочин”), духовного писання (цитати й перифрази з Біблії) і т. буд. Соціальним цей роман можна назвати тому, що Достоєвський малює життя мешканців нетрів Петербурга.

Тема добутку – показ нелюдських умов існування бідняків, їхньої безнадійності й озлобленості Ідея “Злочину й покарання” полягає в тому, що письменник засуджує сучасне йому суспільство, що допускає, щоб його громадяни жили в безпросвітному нестатку. Таке суспільство злочинно: воно прирікає на загибель слабких, беззахисних людей і одночасно породжує відповідний злочин. Ці думки виражені в сповіді Мармеладова, що він вимовляє в брудному трактирі

перед Раскольниковим (1,ІІ). Описуючи вбогість і нещастя сім’ї Мармеладових, сім’ї Раскольникових, Достоєвський продовжує шляхетну традицію російської літератури – тему “маленької людини”. Класична російська література часто зображувала борошна “принижен і ображених” і привертала суспільну увагу й співчуття до людей, оказавшимся, нехай навіть по власній провині, на “дні життя”.

Достоєвський детально показує побут бідних петербурзьких кварталів. Він зображує кімнату Раскольникова, схожу на шафу, виродливе житло Соні, прохідну кімнату-коридор, де тулиться сім’я Мармеладових. Автор описує зовнішній вигляд своїх героїв-бідняків: вони одягнені не просто бідно, але дуже бідно, так, що соромно здатися на вулиці. Це стосується Раскольникова, коли він уперше з’являється у романі. Мармеладов, зустрінутий злиденним студентом у распивочной, “одягнений був у чорний, старий, зовсім обірваний фрак, з гудзиками, що обсипалися.

Тільки одна ще трималася кіс як, і на неї-те він і застібався. З-під нанкового жилета стирчала манишка, вся зім’ята, забруднена й залита” (1, ІІ). Крім того, всі бедние герої голодують у буквальному значенні слова: плачуть від голоду маленькі діти Катерини Іванівни, від голоду постійно кружляється голова в Раскольникова. Із внутрішніх монологів головного героя, зі сповіді Мармеладова, з напівбожевільних вигуків Катерини Іванівни перед смертю виявляється, що люди до межі страждань доведені нище тієї, невпорядкованістю життя, що вони дуже гостро почувають своє приниження Мармеладов викликує в сповіді: “Бідність – не пороть…

Але вбогість, вельмишановний пане, убогість – пороть-з. У бідності ви ще зберігаєте свою шляхетність уроджених почуттів, в убогості ж ніхто й ніколи. За вбогість навіть і не ціпком виганяють, а мітлою вимітаю т з компанії людської, щоб тим оскорбительнее було…” (1, ІІ). Незважаючи на відкрите співчуття цим героям, Достоєвський не намагається прикрасити їх. Письменник показує, що й Семен Захарович Мармеладов, і Родіон Романович Розкольників багато в чому самі винуваті у своїй сумній долі Мармеладов – хворий алкоголік, що заради Горелки готовий обібрати навіть своїх маленьких дітей.

Він не соромиться прийти до Соні й випросити в неї останні тридцять копійок на випивку, хоча знає, як вона заробляє ці гроші. Він усвідомлює, що надходить негідно стосовно власної сім’ї, а все-таки пропивається до хреста. Коли він розповідає Раскольникову про свій останній запій, він дуже переживає, що діти, напевно, нічого не їли п’ять днів, якщо тільки Соня не принесла хоч небагато грошей.

Він щиро жалує, що його рідна дочка живе по жовтому квитку, але сам користується її грошима. Це добре зрозумів Розкольників: “Ай да Соня! Який колодезь, однак ж, зуміли викопати й користуються!

” (1, ІІ). Неоднозначне відношення в Достоєвського до Раскольникову. З одного боку, письменник співчуває студентові, що повинен заробляти собі на злиденне життя копійчаними уроками й перекладами. Автор показує, що антилюдська теорія про “тварин” і “героях” народилася у хворій голові головного героя, коли він утомився чесно боротися з ганебною бідністю, тому що побачив, що навколо процвітають негідники й злодії. З іншого боку, Достоєвський зображує приятеля Раскольникова – студента Разумихина: йому живеться навіть сутужніше, ніж головному героєві, тому що в нього немає люблячої матері, що надсилає йому гроші зі своєї пенсії.

При цьому Разумихин багато працює й знаходить у собі сили переносити всі негоди. Він мало думає про власну персону, зате готовий допомагати іншим, і не в майбутньому, як планує Розкольників, а зараз. Разумихин, злиденний студент, спокійно приймає на себе відповідальність за матір і сестру Раскольникова, напевно, тому, що по-справжньому любить і поважає людей, а не роздумує над проблемою, чи гідно ні пролити “кров по совісті”. У романі соціальний зміст тісно переплітається з філософським (ідеологічним): філософська теорія Раскольникова є прямим наслідком його розпачливих життєвих обставин.

Розумна й рішуча людина, вона замислюється над тим, як виправити несправедливий мир. Може бути, шляхом насильства? Але чи можна насильно, проти волі нав’язати людям справедливе суспільство? Філософська тема роману – міркування про “право на кров”, тобто розгляд “вічного” морального питання: чи виправдує висока мета злочинні засоби?

Філософська ідея роману формулюється так: ніяка шляхетна мета не виправдує вбивство, не людська справа вирішувати, чи гідна яка-небудь людина жити або недостоин. Розкольників убиває лихварку Алену Іванівну, що сам письменник малює надзвичайно непривабливої: “Це була малюсінька, суха бабуся років шістдесятьох, з вострими й злими вічками, з маленьким вострим носом і простоволоса. Біляві, мало посивілі волосся її були масно змазані маслом. На її тонкій і довгій шиї, схожої на курячу ногу, було накручено якесь фланелеве ганчір’я…” (1, І). Алена Іванівна викликає відразу, починаючи з наведеного портрета й деспотичного відношення до сестри Лизавете й закінчуючи її лихварською діяльністю, це вона схожа на вошу (5, ІV), що ссе людську кров Однак, на думку Достоєвського, навіть таку противну старушонку вбивати не можна: будь-яка особистість священна й недоторканна, щодо цього всі люди рівні.

По християнській філософії, життя й смерть людини в руках Божиих, а людям цього вирішувати не дані (тому вбивство й самогубство – смертні гріхи). Достоєвський із самого початку збільшує вбивство злобливої процентщици вбивством лагідної, безмовної Лизавети. Отже, бажаючи перевірити свої можливості надлюдини й готуючись стати благодійником всіх бідних і принижених, Розкольників починає свою шляхетну діяльність із того, що вбиває (!) бабу і юродивую, схожу на велику дитину Лизавету. Відношення письменника до “права на кров” проясняється, крім іншого, у монолозі Мармеладова.

Міркуючи про Страшний суд, Мармеладов упевнений, що Бог зрештою прийме не тільки праведників, але й занепалих п’яниць, незначних людей, подібних Мармеладову: “И скаже нам: “Свині ви! образа звіриного й печатки його; але приидите й ви! “. И простягне до нас руце свої, і ми припадемо… і заплачемо… і все зрозуміємо!

Тоді все зрозуміємо!.. ” (1, ІІ). “Злочин і покарання” є психологічним романом, тому що в ньому головне місце займає опис щиросердечних борошн людини, що совершили вбивство. Поглиблений психологізм – характерна риса творчості Достоєвського.

Самому злочину присвячена одна частина роману, а щиросердечним переживанням убивці інші п’ять частин Отже, для письменника важливіше всього зобразити борошна совісті Раскольникова і його рішення покаятися. Відмітною властивістю психологізму Достоєвського є те, що він показує внутрішній мир людини “на грані”, находящеюся в напівмаревному-напівбожевільному стані, тобто автор намагається передати хворобливий психічний стан, навіть підсвідомість героїв. Цим романи Достоєвського відрізняються, наприклад, від психологічних романів Л. Н. Толстого, де представлене гармонійне, різноманітне й урівноважене внутрішнє життя персонажів. Отже, роман “Злочин і покарання” є надзвичайно складним художнім твором, у якому найтіснішим образом з’єднуються картини сучасної Достоєвському російського життя ( 60-е роки XІX століття) і міркування про “вічний” питанні людства – про “право на кров”. Вихід російського суспільства з економічної й духовної кризи (інакше він називається першою революційною ситуацією) письменник бачить у звертанні людей до християнських цінностей Він дає своє рішення поставленого морального питання: ні за яких умов людин не вправі судити – жити або вмерти іншому, моральний закон не дозволяє “кров по совісті”.

Таким чином, “вічний” питання в Достоєвського вирішується найвищою мірою гуманно, гуманним є у романі й зображення життя низів суспільства. Хоча письменник не знімає провини ні з Мармеладова, ні з Раскольникова (вони багато в чому самі винуваті у своєму тяжкому становищі), роман побудований так, щоб викликати в читачів співчуття до цього героям



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір на тему що мене навчив маленький принц.
Жанрова своєрідність роману Злочин і покарання Достоєвського Ф. М