Образи кримської природи у “Кримських сонетах’ А. Міцкевича
Сонет – це той поетичний жанр, яким освідчуються у коханні. Ми можемо навести багато прикладів цього: сонети Данте, що присвячено Беатріче, невмиручі натхненні рядки Петрарки до Лаури…
Польський поет Адам Міцкевич у своїй збірці “Кримські сонети” освідчується у коханні Криму: морю, горам, степу, кримському повітрю – усьому тому, що складає атмосферу, самий дух тієї чарівної держави, тієї вільної царини, тієї вічної казки-таємниці – поезії.
Може, тому що теж беззавітно закохана у Крим, я дуже люблю ці рядки. Майже кожний
Навіть сам епіграф із Гете: “Хто хоче зрозуміти поета, мусить побувати в країні поета”, навіть присвячення: “Супутникам подорожі по Криму” – вони теж “мої”, з кожним їхнім рядком виринають згадки про мої кримські зустрічі, як від альбому з фотографіями:
Выходим на простор степного океана.
Воз тонет в зелени, как челн в равнине вод,
Меж заводей цветов, в волнах травы плывет,
Минуя острова багряного бурьяна…
Звичайно, я ніколи не їздила степом на возі. Але сучасною машиною, а ще краще – пішки
А різні картини моря!
…В лохмотьях паруса, рев бури, свист и мгла…
Трубит победу шторм! По водяным горам, В кипящем хаосе, в дожде и вихре пены…
…Но влага морская колышется тихо внизу:
То лебеди плавают…
…Черных волн несется зыбкий строй,
Как пенится, кипит бушующая влага,
То в радуги дробясь, то пылью снеговой…
Раніше, до знайомства з “Кримськими сонетами”, крім сімейних фотографій та альбомів про заповідні місця Криму, у мене під відповідний настрій був Айвазовський. Тепер поруч став і Адам Міцкевич. Нашого полку люблячих цю чудову дивовижну країну прибуло.
Більш за все я люблю два сонети – “Алушта вдень” і “Алушта вночі”. Це – як озвучення нашої подорожі по Чатирдагу, Демерджи:
Гора с своих плеч уже сбросила пышный халат,
В полях зашептали колосья: читают намазы…
Цветами осыпан весь луг; из летучих цветков
Висит балдахин: это рой золотых мотыльков!
Сдается, что радуга купол небес обогнула!
Це дійсно – вічне, це не має часу. І ще це – живе. Тому, мабуть, крім різнобарвних, сонячно-яскравих епітетів, основний засіб створення образу у Міцкевича – саме метафора, уособлення.
Повеял ветерок, прохладою лаская.
Светильник мира пал с небес на Чатырдаг,
Разбился, расточил багрянец на скалах
И гаснет. Тьма растет, молчанием играя…
Читаючи ці рядки, кожного разу згадую, як сутінки наздогнали нас на гірському схилі. Ми дивилися вниз на Алушту, стоячи мовби серед великомасштабної карти Криму, а під нами були макетні дерева, будинки, світилися вогники. Мабуть, це сяйво гомінкого міста було єдиною різницею у сприятті ночі в гірському лісі, який одразу охопила темрява, залишивши тільки звуки:
Как будто в полусне журчат ручьи впотьмах;
Ночная песнь цветов – дыханье роз в садах –
Беззвучной музыкой плывет, благоухая…
Дремлю под темными крылами тишины.
А ще – скелясті береги у сплесках хвиль:
Там злится вода, отбиваясь от лысой скалы,
Отбитые, снова штурмуют утес тот валы,
Как в тигра глазах, ходят искры в бушующем море…
А найголовніше, мабуть, те, що кримські враження – назавжди – знаходять відгомін у душі, душі поета, народжують “дивні співи”:
Из них века плетут бессмертный свой венец.
Такі ж самі почуття охоплюють мене кожного разу після поїздки до Криму. Майже через два століття.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)