Пристрасті і філософія у “Кримських сонетах” Адама Міцкевича

Відомий польський поет Адам Міцкевич підняв польську літературу до високого загальноєвропейського рівня і надав їй неповторної самобутності, став яскравим пропагандистом боротьби за свободу і незалежність Польщі. Його творчість пов’язана з історією російської культури. Він написав “Оду до молодості”, “Балади і романси” – ранні поезії; “Кримські сонети”, які сповнені пристрастей і філософських думок; волелюбні патріотичні поеми “Гражина”, “Конрад Валленрод”; роман у віршах “Пан Тадеуш”.

“Кримські

сонети” неповторно оригінальні. Ліричний герой цього твору схиляється перед величчю природи. Природа – той ідеал і та міра, з якими зіставляються душевні поривання поета Пілігрима. Епіграфом узяті слова Гете: “Хто хоче зрозуміти поета, мусить вирушити у країну поета”. У цьому випадку країна – це внутрішній світ вигнанця з Литви, який став Пілігримом. Велична тиша Аккерманських степів змушує його напружити слух, чи не чути поклику з Вітчизни: “Но едем – тихо все – никто меня не кликнет”.

Міцкевич у “Кримських сонетах” тему кохання відкидає на другий план, на перший план виступають

страждання вигнанця, романтично підкреслені колоритом мусульманського Сходу. Багато поетів шукали моральні та філософські ідеали на Сході. О. С Пушкін у “Кавказькому полоненику” і “Наслідуванні Корану” також, як і Байрон, намагався втілити почуття європейця, захопленого Сходом, його думки над долями старої європейської цивілізації. Дуже близький до цього і Міцкевич. Та він намагався посилити східний колорит, наслідуючи стилістику арабської поезії, “притворяясь правоверным мусульманином”, як про це писав В. Г. Бєлінський.

Домовина легендарної Марії Потоцької у Бахчисараї наводить його на думку про спільність доль поета і прекрасної польської невільниці. Його дивує велич Чатирдага, чий спокій не порушує ні грім, ні блискавка, ні люди. Та Пілігрим далеко не спокійний:

У ног моих лежит волшебная страна, Страна обилия, гостеприимства, мира. Но тянется душа безрадостна и сира В далекие края, в былые Времена.

(Пер. В. Левика)

Вибір жанру – сонет – мав для поета дуже велике значення, тим самим поет Міцкевич включився у суперечку щодо сонета як форми “класично недосконалої”. Так, Ф. Б. Гофман у своїх статтях глумився над Петраркою, його сонетами. Та брати Шлегели вважали Петрарку першим романтиком, а сонет – кращою поетичною формою, яка розкриває душевний світ людини у всій його драматичній суперечності. Міцкевич виступив на боці романтиків.

Польська преса високо оцінила “Кримські сонети”. Романтики сприйняли їх захоплено, класицисти вважали, що це не поезія. В Росії полеміку розпочав П. Вяземський у “Московському телеграфі”, опублікувавши статтю і прозаїчний переклад сонетів. Пафос статті полягав у тому, що великі романтичні поети, а Міцкевича прирівнювали до Байрона, непримиренні до насильства. Це і викликало бурю протесту в оточенні близьких до Бенкендорфа літераторів. Крім П. В’яземського, “Кримські сонети” перекладали І. Козлов, О. Фет, О. Майков, І. Бунін, навіть М. Лєрмонтов. У наш час найкращими є переклади В. Левика.

Восени 1826 р. Міцкевич уперше зустрівся з Пушкіним. Відтоді вони почали дружити. Пушкін на той час закінчив “Бориса Годунова”, сцени з якого справили сильне враження на Міцкевича. Міцкевич переклав польською мовою вірш Пушкіна “Згадування” (1828), а Пушкін переклав російською мовою дві балади Міцкевича: “Воєвода” і “Будис і його сини” (1833 р.).

Твори Міцкевича назавжди посіли почесне місце у світовій літературі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Пристрасті і філософія у “Кримських сонетах” Адама Міцкевича