Філософське осмислення єдності природи і людини в «Кримських сонетах»

Сонет… Щось величне і водночас потаємне криється вже навіть в одному цьому слові. Високі почуття і музика звуків. Так уявляється мені сонет. І уявлення це не зникає, коли я читаю сонети Петрарки, Шекспіра і Міцкевича.

«Кримські сонети» – це особливі твори. Особливі за своїм звучанням і глибиною думки, особливі за мелодійністю і тематичною розмаїтістю.

Волею долі потрапивши на чужу землю, спостерігаючи багатства чужої йому природи, в оточенні недругів, Адам Міцкевич зумів зберегти в уяві красу рідної землі, яка підсвідомо проявляється

у сутності єства ліричного героя його сонетів:

Я так напружив слух, що вчув би в цій землі

І голос із Литви.

(«Акерманські степи»)

Вісімнадцять сонетів увійшли до кримського циклу Адама Міцкевича. Усі вони уособлюють внутрішній порив автора до рідної землі, від якої він був силоміць відірваний царською поліцією:

О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,

Що спить на дні твоїм під зливами-дощами,

А в супокійну мить рве серце пазурами.

(«На верховині Тарханкут»)

У супроводі своїх п’яти супутників Адам Міцкевич був самотнім, бо двоє з них були служаками вищих щаблів царської таємної поліції,

єдина присутня там жінка, Кароліна Собанська – коханка одного з цих посіпак, ще двоє – багаті одеські вельможі. Сонет про яструба – це твір, який відбиває почуття автора під час перебування в такому ворожому гурті. Цей твір не було закінчено Міцкевичем.

Але він є ключем до розуміння того ганебного середовища, в якому опинився польський поет. Автор не просто порівнює себе з підбитим птахом, він неначе зливається з яструбом, відчуває страшну загрозу від перебування у ворожому середовищі. Становище яструба – це становище висланого з рідної землі Міцкевича:

Нещасний яструб! Бурі його збили

З небес, в чужі закинувши краї;

Він мокрі пера розгорнув свої,

На щогли сівши, зморений, безсилий.

(«Яструб»)

У всіх сонетах Міцкевича кримського періоду висновок – в останніх двох-трьох рядках. В останньому сонеті висновок не завершено, неначе автор дає змогу читачеві домислити його.

Мені здається, що сонет «Руїни замка в Балаклаві» перегукується з твором Лесі Українки «Царі». Певно, в душі кожного генія є нотка єдності з народом і відповідальності за його долю.

Адам Міцкевич прагнув побувати в Криму. Перша поїздка була нетривалою і ніяк не позначилася на творчості поета. А друга подорож подарувала світові чудовий цикл «Кримських сонетів»:

Чорніє пасмо гір, долину ніч проймає,

Шепочуть, мов крізь сон, потоки у гаях,

І – квітів музика – солодкий ллється пах,

Що для ушей мовчить, до серця промовляє.

(«Алушта вночі»)

Як яскраво й образно розповідає поет про красу кримської ночі! Читаючи ці рядки, проймаєшся єдністю людини і чаруючої природи, вловлюєш навіть звуки і запахи, прагнеш дихати одним із поетом повітрям і відчувати те, що відчув він, проте Міцкевич невіддільний від своєї рідної землі. І тому чари Криму тмяніють, коли автор згадує свою батьківщину:

Далекої Литви природа непочата – Грузька драговина, незаймані ліси… Мені любіший тут шум сосон, дзвін коси, Ніж солов’ї Байдар, салгірських лук дівчата. («Мандрівник») А у сонеті «Аю-Даг» порівнює почуття молодого поета з чорними і грізними спіненими валами хвиль, то ясними, як сніг, то мінливими, як веселка. Але призначення поета в тому, щоб служити людям і не ламатися від бурі.

«Кримські сонети» Адам Міцкевич присвятив Пушкіну, якого вважав найвизначнішим поетом того часу. Проте ці твори молодого на той час поета вплели найкращу квітку в вінець його безсмертя:

Та лютню ти взяв,- і віхор враз одбіг,

Пісні зоставивши, що пам’ять людська з них

Вінок безсмертності зів’є тобі на скроні.

(«Аю-Даг»)


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Філософське осмислення єдності природи і людини в «Кримських сонетах»