Визначення й образи природи у творах Тургенєва

Тургенєв в основному приходить до сумного висновку про її несумісність із “сучасним”, що марне волає до її материнської участі людиною. Однак ця загальна формула, як часто буває в більших художників, не покриває всіх взаємин тургеневского героя із природою, які ми знаходимо на сторінках оповідань, повістей і романів письменника.

И “Записки мисливця”, селянські герої яких показані саме в духовному єднанні із природою, не виключення. Подібне ж сполучення із природним життям, що збагачує обидві сторони, переживають у певні моменти

й тургеневские персонажі з “культурного шару” Росії. От про такий момент згадує, звертаючись до Марье Олександрівни, Олексій Петрович (“Переписка”): ” чиПомнете ви наші безмовні вечірні прогулянки вчотирьох уздовж огорожі вашого саду, після якої-небудь довгої, теплої, живої розмови? Чи помнете ви ті благодатні миті? Природа ласкаво й величаво приймала нас у своє лоно. Ми входили, завмираючи, у якісь блаженні хвилі. Навкруги вечірня заграва розпалювалася раптовим і ніжним багрянцем; від неба, що заалелись, від проясненої землі, отовсюду, здавалося, віяло огнистим і свіжим подихом молодості, радісним торжеством
якогось безсмертного щастя; зоря палала; подібно їй, тихо й жагуче палали захоплені наші серця, і дрібні листи молодих дерев чуйно й смутно тремтіли над нами, начебто відповідаючи внутрішньому трепету неясних почуттів і очікувань у нас”.

А от схожий фрагмент в “Щоденнику зайвої людини”: “Ми з Лізою перші вийшли на край гаю… Ми вийшли, зупинилися, і обоє мимоволі прищулили ока: прямо проти нас, серед розпеченого туману, сідало багряне, величезне сонце. Полнеба розпалювалося й шаріли; червоні промені били мимохіть по лугах, кидаючи червоний відблиск навіть на тінисту сторону ярів, лягали огнистим свинцем по річці… Ми стояли, облиті гарячим сяйвом.

Я скрикнув від захвату й негайно звернувся до Лізи. Вона дивилася прямо на сонце. Пам’ятається, пожежа зорі відбивався маленькими вогненними цятками в її очах. Вона була уражена, глибоко торкнута”. Аналогічний момент є й у повісті “Весняні води” (1872), що де раптово налетіла вихорь вітру кинув друг до друга Джемму й Санина, як би з’єднавши їх у першому поцілунку. У всіх цих фрагментах тургеневских текстів природа одухотворяється, а людина знаходить природну повноту своєї істоти. Але не тільки. Вільна причетність життя природи з її нескінченністю й універсальністю дозволяє героям Тургенєва в такі миті цілком перебороти й “свою самітність, свою слабість, свою випадковість”.

Набагато богаче своєї загальної ідеї, як вона сформульована оповідачем, таємниця природи й у повісті “Поїздка в Полісся”. У ній виразні два різнорідні початки, персоніфіковані двома у свою чергу несхожими жителями села Святе, селянами-мисливцями Єфремом і Єгором. Перше розвиває зачин добутку. У міру занурення в надра Полісся серце його героя усе більше стискувалося від враження “чогось мертвотного, хоча й величного”, а залишений своїми супутниками, він впрямь “зачув віяння смерті”: “я відчув, я майже сприймав дотиком її безперестанну близькість. Хоч би один звук затремтів, хоча б миттєвий шерех піднявся в нерухливому зеве ямене, що обступив, бору! Я знову, майже зі страхом, опустив голову; точно я заглянув кудись, куди не слід заглядати людині…”.

Оточений далекої йому стихією, оповідач не знаходить щиросердечної опори й у спогадах про своє минуле життя, що здається безглуздої: “ПРО, життя, життя, куди, як пішла ти так безвісти? Як вислизнула ти з міцно стиснутих рук? Ти чи мене обдурила, я чи не вмів скористатися твоїми дарунками?”. Але з’являється Єгор (від гречок. “хлібороб” і на честь святого Георгія Переможця), людина з “важливістю ставного оленя”, що коштує “віч-на-віч із сумною й строгою природою цього відлюдного краю”, і разом з тим переконаний християнин (“…він нічого без хреста не починала”). Він приніс героєві води з “колодезя”, тобто води живий (” – От вам вода, – пролунав за мною звучний голос Єгора, – пийте з богом”), що у російських казках слідом за мертвою кроплять загиблої людини, щоб він ожив. Так трапилося й з культурним героєм “Поїздки…”. “Я, – говорить він, – мимоволі здригнувся: живаючи це мовлення вразила мене, радісно потрясла все моє існування”. Він із захопленням іде з Єгором у ліс, і вони бродять там “довго, до вечора”, тому що обоє почувають уже не ворожість його, а якусь духовну сродственность собі

У лісі проводить цілі дні й ночі, однак, і Єфрем (від ін. – евр. “плідний”), не християнин, а язичник, аморалист. (“Так він нікого не боїться. Так ви подивитеся на нього: по финазомии бестиян, з носу видний”, – говорить про нього його односільчанин Кіндрат, і насправді “ніс мав він довгі й гострий, великі губи й рідку борідку. Його блакитні очі так і бігали, як живчики”),”злодій і шахрай”, що взяв верх навіть над місцевим дячком і станового пристава, що одурачили самого. Це в буквальному значенні слова лісовик, злий “дух” поліської природи, з яким “цілій вотчині” не впоратися. Це й інша грань Полісся, ворожа людської духовності тією самою мірою, що й смерть

У схованому протистоянні Єгора і Єфрема як уособлень різних початків природи – “оцельняющего” (М. Бахтин) людини й гнітючого його – перевага в тургеневской повести залишається все-таки за першим хоча б тому, що зображенням “спокійного й важливого, як завжди” Єгора, що, “здавалося, задумався й дивився кудись удалину…”, повість і закінчується. Правда, поза сумнівом добре відношення природи до Єгора автобіографічний герой-оповідач “Поїздки в Полісся” все-таки визнав за необхідне мотивувати тим, що цей селянин-християнин “уміє не скаржитися. Тобто свої глибокі переживання не оголюється

Обтяжуючій байдужності природи до людини, як воно показано в процитованій вище мініатюрі “Природа”, разюче протистоїть її воістину жизнетворная сила, оспівана Тургенєвим в іншому прозаїчним вірші – “Дрізд І” (1877). Тут “маленький птах” звуками свого переливчастого досвітнього співу зняв безнадійність, що давить, з душі свого вдячного слухача: “Вони дихали вічністю, ці звуки – всією свіжістю, всією байдужістю, всею силою вічності. Голос самої природи чувся мені в них, той гарний, несвідомий голос, що ніколи не починався й не скінчиться ніколи”.

У цілому природа у творчості Тургенєва – стихія настільки ж життєстверджуюча й з життям примирна, як і прекрасна, всупереч її короткочасності в тургеневских героїв, висока любов, чарівність одухотвореної жінки й гармонія мистецтва, сила “могутньої, правдивої й вільного” російської мови й зачарування Батьківщини. Подібно всім опорним буттєвим цінностям автора й центральних персонажів “Асі”, “Дворянського гнізда”, “Напередодні”, “Батьків і дітей”, “Пісні торжествуючої любові”, вона у своєму відношенні до тургеневскому “сучасної людини” аж ніяк не однозначна, але, як і вони, дозволяє й допомагає йому відчути себе Особистістю.






Кого із сучасників я вважаю успішною людиною.
Визначення й образи природи у творах Тургенєва