Майстерність відтворення настроїв людини через образи природи (за збіркою “Сонячні кларнети”)

Назвавши свою збірку “Сонячні кларнети”, П. Тичина підкреслює мелодійність, музичність своїх віршів, відзначає близькість лірики до музики. У віршах цієї збірки поет відбиває лише переживання і настрої, навіяні природою, коханням, власними роздумами.

У вірші “Розкажи, розкажи мені, поле…” ліричний герой і пейзажний малюнок вірша злилися воєдино в гамі найніжніших мінорних почуттів.

Розкажи, розкажи мені, поле:

Чого рідко ростуть колосочки?

– Ой дощів мені б треба, дощів, а не поту…

Клапоть виснаженого поля,

гнані вітром у серединному піднебессі хмари, бідний і виснажений працею плугар на полі. Але не йому, трудящому, розкриває природа свої обійми. Не йому належать простори багатої землі, зрошеної потом мільйонів таких, як він.

У поезії “Коли в твої очі дивлюся…” поета огортають почуття суму й туги з іншої причини: виникає суперечність між ідеалом і реальністю. В очах коханої дівчини ліричний герой хотів би бачити і відчути красу прозорого неба, ціле море чудових, ясних зір, “що десь там горять – усміхаються”. Проте йому тільки здається, що він бачить. До туги й суму приєднується ще й розпач:

Ах, очі,

ті очі!… Кохана,

Чом серце твоє не таке?

Нема радості й щастя в коханні, що навіює спогади про осінню зів’ялу днину. Цю думку поет розкриває кількома образними деталями:

Туман поглядає,

Суха бадилина хитається…

Спить груддя важке.

Похмурі семінарські будні гнітили молодого П. Тичину, тому у своїх віршах він прагнув сонячного весняного життя і кохання, уквітчаного щирою взаємністю, світлою радістю.

Іншим є настрій поета у вірші “Ой не крийся, природо. ..” Почуття смутку й туги поета тут мають епізодичний, тимчасовий характер. Хоч природа і “в тузі за літом”, хоч “сичі розридалися в лузі”, та приємною є осінь, коси якої “вкрила прозолоть”. З ніжністю звертається до природи поет: “Певно, й серце твоє взолотила печаль, що така ти ласкава”.

У народній поезії змалювання пейзажів осені супроводжується, як правило, показом картин прийдешньої весни – з ласкавим вітром, буянням трав, зеленню дерев.

В окремих віршах “Сонячних кларнетів” поет досягнув мовної гармонії у змалюванні героя і природи. Показовим щодо цього є вірш “Гаї шумлять…” Ліричний герой сприймає природу з почуттям радості, з хвилюванням чекає на щось нове, незнане. Він слухає, милується, іде, не знає, “чого душі… так весело”, Але все жде когось, співає. У цьому вірші відчувається, що уява поета випереджала думку; не завжди встигав митець передати словами свої враження від побаченого в природі. Уривчаста мова – свідчення схвильованості ліричного героя:

Гей, дзвін гуде – і здалеку.

Думки пряде – над нивами.

Над нивами – приливами.

Купаючи мене, мов ластівку.

Мелодія дзвону захоплює, полонить, огортає, оточує поета з усіх боків. І він у цьому дістає творчу наснагу й насолоду.

Поетичним гербом П. Тичини, здавалось би, мала стати скрипка. Справді, скрипка – найближчий, найтонший знак, який вміє передати тривожні й сумні, радісні й щасливі настрої тонкої та ніжної поетової душі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Майстерність відтворення настроїв людини через образи природи (за збіркою “Сонячні кларнети”)