Образ жінки у сонетах Шекспіра

У середині ХІV століття в Італії починається Епоха Відродження (“Ренесанс”). Це перехід від середніх століть до культури Нового часу. Культура Відродження – міська культура, її розвиток прямо пов’язаний з розвитком міст. Це культурно-історична епоха найвищого розквіту. Хронологічні рамки в різних країнах різні. Італія – середина XІV століття, триває кілька століть. В інших країнах інший час. Англія – остання чверть XVІ століття й перша чверть XVІІ століття. Відродження носить різний характер: Італія – культура, поезія, Німеччина

– філософія, богослов’я, ідеологічний характер, Англія – театр. Відбувається формування нових буржуазних відносин. Економіка й розвиток Італії був попереду інших країн. Формування націй доводиться на епоху Відродження. Починається пошанування античності – починають осягатися грецькі цінності.

Яскраві моменти: формування нового типу людини. Відродження – дуже важкий період, з’явились нові уявлення. Особливий тип особистості – титан Відродження. Багато талантів. Люди приходили в титани із самих низів суспільства. Багатогранність особистості стала прикметою епохи.

Термін “Відродження”

уперше був ужитий в 1550 – Джорджо Вазарі “Життєпис славнозвісних живописців, скульпторів і зодчих”. Але слово з’являється раніше. Девіз: “Щоб іти вперед треба оглянутися назад”, досягти античного рівня в культурі, треба відродити античні цінності. Середньовіччя вивчало античність вибірково, тільки те, що підходило до церковної догматики – Вергілій, Платон (вибірково), Аристотель (вибірково). Інші автори – уривками. Епоха Відродження звернулася до античності як до комплексу знань, навіть трохи перебільшувала її значення. Це перше тлумачення терміна.

Друге – біблійна думка, притча про зерно, кинуте в камінь. Служіння в ім’я продовження культурної традиції. Діячі Ренесансу в більшості були релігійними, але вони руйнували догматику церкви. Починається церковний рух реформації. Думка: людина може звернутися до Бога, минаючи церкву, звертання повинне бути щирим. Віра здобуває іншу якість. В епоху Ренесансу починають формуватися сучасні уявлення про особистість, індивідуальність. Розкріпачення особистості привело до ренесансного егоцентризму. Де критерій волі діяльності людини? Ми спостерігаємо складне й дивне явище: ренесансні гуманісти могли бути інквізиторами (полювання на відьом, “Молот Відьом”). Формується дивна аморальність. Втрата критерію діяльності приводить до того, що тема титанічної особистості виходить у мистецтві на перший план. Шекспір: “Критерієм є творіння добра” .

Ренесансний гуманізм – поняття відмінне від сучасного (гуманне відношення до людини й тварин). Споконвіку термін походить від назви гуманітарних наук. Гуманістами називали викладачів. Оцінного значення не було – філософи, естети й т. д. Середньовіччя тяжіло до традицій, Ренесанс – антитрадиціоналізм, ніщо не приймається на віру. Відродження – критицизм, допускає власну думку, це – індивідуалізм, що часто перероджується в егоцентризм, інтерес до людини, природи, місця людини в природі. Віра в необмежені можливості людини, насамперед, у пізнанні. Тема Фауста. Розриву із християнством не було, тільки з догмами. Ренесансу притаманний естетизм, естетичне ставлення до явищ дійсності.

Ренесансним гуманістом міг стати будь-хто, але це дуже елітарне явище. Потрібна була велика сума знань. За три століття в п’ятьох головних європейських країнах існувало 5000 гуманістів. Питання про те, що вкладає Ренесанс у поняття “Людина”. В античності “людина – це соціальна тварина”, для гуманістів “Вчена тварина”. Людина цінується тільки в культурних вимірах, тільки природні властивості, здатність до навчання. Людина – той, хто здатний до навчання. Ідея культивування людини. Особливе значення мала педагогіка. Поняття “республіка розуму”. Особливу увагу цьому приділяє Еразм Роттердамський.

Ренесанс прийнято ділити на три етапи – Раннє Відродження, Високе відродження й Пізнє Відродження (криза). З’являється новий жанр – новела (оповідання про нові в житті явища). Апофеоз – Боккаччо “Декамерон”. Дуже мало новел із трагічним фіналом. Найчастіше в новелах людина перемагає долю. На 100 новел Боккаччо тільки одна зі смертю. Оповідачі епохи Відродження показують, як людська ініціатива перемагає всі перешкоди.

Пізнє Відродження – людина не вінець витвору. Приклад – Шекспір, монолог “Людина – квінтесенція пороху”. Головний жанр у кризі – трагедія. Катастрофа ідей, пошук морального виходу.

Творчість Шекспіра – і підсумок, і вершина розвитку театру. Філософська основа – ренесансний гуманізм. Все відродження укладалося в життя людини, то він переживає й оптимізм і кризу. Уперше порушує питання “А що є буржуазна моральність?”. Шекспір цю проблему не вирішив. Його висновок пов’язаний з утопією.

Відома частка здобутків Шекспіра в театральних трупах, він – перший професійний драматург. Ставлення держави до театру було дуже зневажливим. Якість п’єс до Шекспіра була низькою, крім творів “університетських умів”. Писали або багаті й платили за постановку, або самі акторські трупи.

Шекспір відразу мав успіх. В 1592 вийшли статті за й проти нього. Грін “На гріш розуму, купленого за мільйон каяття”, “Вискочка, ворона, прикрашена нашим пір’ям, серце тигра в оболонці актора”. Історію Гамлета розробляли “університетські уми”, але дуже низької якості. Прикмета Шекспіра – уміння використати матеріал інших. Він писав п’єси, розраховуючи на певну публіку.

Актуальність дослідження полягає в тому, що творчість Шекспіра завжди була і залишатиметься загадкою і для дослідників – корифеїв літературознавства, і для закоханих у його творчість читачів.

Після виникнення першого театру виникла постанова пуритан, які вважали, що театри не мають права перебувати в межах міста.

Традиційно у Шекспіра виділяють 3 періоди творчості:

1) 1590 – 1600.

2) 1600 – 1608.

3) 1609 – 1613.

1. Оптимістичний, тому що збігається з періодом раннього Відродження, а раннє Відродження пов’язане з гуманізмом. Все веде до добра, гуманісти вірять у торжество гармонії. Переважають історичні хроніки й комедії. На рубежі 1-2 періоду створюється єдина трагедія “Ромео й Джульєтта”. Ця трагедія не абсолютно похмура. Обстановка дії сонячна, яскрава атмосфера загальної радості. Те, що трапилося з героями, трапилося випадково – убивство Меркуціо, Ромео вбиває Тібальда. Коли Ромео и Джульєтта таємно вінчаються, гонець випадково спізнюється. Шекспір показує, як послідовність випадків приводить до загибелі героїв. Головне, що світове зло не приходить у душі героїв, вони вмирають чистими. Шекспір хоче сказати, що вони вмерли як останні жертви середньовіччя.

Цей період творчості Шекспіра пов’язаний з розвитком жанру трагедії. Він створює в основному тільки трагедії і незабаром розуміє, що буржуазна моральність не краща, ніж середньовічна. Шекспір б’ється над проблемою, що є зло. Трагічне розуміється ідеалістично. Шекспіра жахає те, що трагедія виникає з того ж, із чого й комедія. Шекспір починає спостерігати, як те саме якість приводить до гарного й поганого.

Питання про авторську приналежність Шекспіра до написаних ним творів здавна викликала полеміку у широких колах шекспірознавців. Це питання і надалі залишається актуальним, оскільки розмаїті концепції стосовно авторства Шекспіра не перестають виникати у працях видатних майстрів живого слова.

Автором гіпотези, що твори Шекспіра створював граф Оксфорд був англієць Томас Луні. Він посилався на те, що вірші графа, підписані його ім’ям, мають подібність із поемою Шекспіра “Венера й Адоніс”. Крім того, як повідомляють, Т. Луні, граф Оксфорд, на гербі якого зображувався лев, що трясе зламаним списом, був освіченою людиною свого століття й був обізнаний з питань палацових інтриг, відбиття яких має місце в багатьох п’єсах Шекспіра. Граф Оксфорд був меценатом декількох театрів і брав активну участь у літературному й театральному житті Англії тієї доби. Грунтуючись на аналізі шекспірівських здобутків, Т. Луні вивів характерні риси їхнього автора й зробив висновок, що всіма ними міг цілком володіти граф Оксфорд.

Одним з авторів гіпотези про те, що автором шекспірівських п’єс був лорд Хансдон, що мав ім’я Генрі Кері, є вітчизняний літературознавець Микола Кастрикін (1930-2001). Гіпотеза викладена в його книзі “Top Secret”. У ній відзначається, що лорд Хансдон був кузеном королеви Єлизавети й придворним лордом-камергером. Він був засновником першого професійного театру в Англії й заступником шекспірівської трупи. Як докази того, що Хансдон був Шекспіром Н. Кострикін наводить наступні докази:

– по-перше, в 1616 році Шакспер “був перепохований, щоб запобігти переносу праху лже-автора у Вестмінстерське абатство”. Автор книги посилається у зв’язку із цим на рядки з вірша Бена Джонсона до Першого фоліо, виданого в 1623 році: “Ти надгробний пам’ятник без могили”;

– по-друге, створення сонетів (154 протягом 1592-1595 р.) припинилося зі смертю Хансдона в 1596 році;

– по-третє, будучи відісланим як доглядач на шотландський кордон й служачи там протягом 20 років, Хансдон мав досить часу, щоб написати 36 п’єс;

– по-четверте, душоприказниця Єлизавети (очевидно, мається на увазі Мері Пембрук), знаючи про лже-авторство Шекспіра, затратила величезну суму на видання Першого фоліо, спочатку запланованого до виходу в 1622 році, сторіччю від дня народження кузина Єлизавети;






Моя улюблена квітка троянда.
Образ жінки у сонетах Шекспіра