Непримиренне ставлення до бездуховності в оповіданнях Антона Чехова

Відомий російський письменник Антон Павлович Чехов написав багато оповідань. Та я хочу розповісти про “маленьку трилогію” – це три оповідання А. Чехова, які написані в 1898 році: “Людина в футлярі”, “Агрус”, “Про кохання”. Вони пов’язані між собою загальною ідеєю, сюжетом, персонажами. Головний герой оповідання “Людина в футлярі” вчитель Вєліков смішний своїм страхом перед життям, намаганням заховати в футлярі і себе, і свої речі: “Він носив темні окуляри, фуфайку, вуха затуляв ватою і, коли сідав на повозку, то наказував піднімати верх”. Думку свою він теж ховав. Хворобливий страх Бєлікова отруює також суспільну атмосферу і стає активною силою. Він завжди повторює: “Як би чого не сталося”.

Він ниє, ходить по вчительських квартирах, сидить там не одну годину. Це називалося у нього “підтримувати добрі стосунки з товаришами”. У країні, де владарюють поліцейське шпигунство, донос, судова розправа, де переслідуються жива думка, добре почуття, одного виду Бєлікова було досить, щоб залякати людей. Бєліков помер від страху перед життям, і

ховати його було “великим задоволенням”, як вважає оповідач цієї історії – вчитель Буркін. Хоча життя після поховання залишилось таким, як і було, – “не забороненим циркулярно, але і не дозволеним цілком”. Оповідання все ж не залишає почуття безнадії. Тут є і сили, ворожі бєліковщині. Це і вчитель-демократ Коваленко, і Буркін, і старий ветеринар Іван Іванович Чимша-Гімалайський. Іван Іванович – герой оповідання “Агрус” – розповідає про іншого футлярного чоловіка, свого брата Миколу Івановича, який мріяв більше за все на світі мати свою ділянку землі і їсти “не купленньїй, а свой собственньїй крьіжовник”. Це був дрібний чиновник. Колись він одружився заради грошей і своєю скнарістю загнав у могилу дружину.

Під старість, наскладавши грошей, купив маєток, вирощував свій агрус і насолоджувався ним. Він роз’ївся, вважав себе “благодетелем мужиков”, бо лікував їх від усіх хвороб касторкою і содою, в день свого народження ставив їм піввідра горілки, і вони п’яні кричали “ура”, кланяючись “барину” в ноги. Іван Іванович розповідає про брата з посміхом, гнівом і тугою. Він каже: “Человеку нужно не три аршина земли, не усадьба, а весь земной шар, вся природа, где на просторе он мог бьі проявить все свойства и особенности своего свободного духа”. Про розбите щастя, про те, як загинула “тихая, грустная любовь”, та й усе життя милого, інтелігентного чоловіка, говорив Чехов в оповіданні “Про кохання”. Герой твору – поміщик Альохін, людина непогана і розумна – опустився, погрязнув у дріб’язкових господарських клопотах. Він вчинив благородно: присвятив себе турботам про маєток, щоб розплатитися з боргами батька. Та хазяйські турботи стають ще одним варіантом футляру. Замкнуте життя героя в колі сільськогосподарської комерції втрачає сенс. Він духовно гине сам і мимохіть губить життя чарівної жінки – Анни Олексіївни.

Вони кохають одне одного ніжно, вірно, вони ніби створені одне для одного. Анна Олексіївна заміжня, але її чоловік, людина добродушна і все ж обмежена, настроєна реакційно, – чужа їй людина. Однак Альохіну нікуди – не в побутовому, а в моральному розумінні – покликати з собою кохану жінку. “Куда бьі я мог увести ее? Другое дело, если бьі у меня бьіла красивая, интересная жизнь, рассуждает он, – если бы я боролся за освобождение родини или бьіл знаменитим ученим, артистом, художником, а то ведь из одной будничной обстановки пришлось би увлечь ее в другую такую же ИЛИ еще более будничную”. Мені здається, що в світі Бєлікових нема простору для людських прагнень і поривань.

Читач робить висновок, який звучить в словах Івана Івановича: “Видеть и слушать, как лгут… и тебя же назьівают дураком за то, что тьі терпишь ату ложь; сносить обиди, унижения, не сметь открмто заявить, что ти на стороне честних и свободних людей…” Трилогія Чехова кличе нас до діяльного, духовно багатого життя, вчить, що треба жити інакше, ніж ці герої.

“Чайка” – п’єса про мистецтво, про боротьбу з консервативністю, про відповідальність таланту перед вимогами життя. Проблема життєвої мети та творчого успіху в п’єсі найяскравіше розкривається через образ головної героїні – Ніни Зарєчної. Ми нічого не знаємо, як розгорталася сумна історія життя цієї жінки, її стосунків з Тригоріним, народження, а потім смерті дитини. Але в тому, що з нею сталося, є і її провина. Ніна мала мрію – грати на сцені. Цьому були підпорядковані всі її думки і дії. Можливо, раніше вона підсвідомо пов’язувала здійснення мрії з молодим драматургом Костянтином Треплєвим. І що ж?

Вистава, в якій Ніна мала роль, зазнала провалу. Але молода акторка не захищала ані п’єси, ані автора. По суті вона зрадила. Коли її попросили прочитати монолог, вона, “знизавши плечима”, відповіла: “Це так нецікаво!” Що приваблювало Ніну в мистецтві? Тільки слава. Не важливо, стане вона письменницею чи артисткою… Аби піднестися над натовпом. І Тригоріна Ніна покохала тому, що він видався їй якимось неземним, майже божеством. Для неї він був втіленням мрій про славу і популярність. Не про служіння мистецтву думала героїня, а про те, що воно може дати їй. Але минули два роки. Молода жінка змінилася, змінилися інші герої. Ніна усвідомила, що зробила не тільки з власним життям, а й життям Костянтина Треплєва. У розпачі вона каже йому: “Навіщо ви кажете, що цілували землю, по якій я ходила! Мене треба убити”.

Пригадаймо, як Ніна звернулася до Костянтина із словами: “мене тягне до озера, як чайку… Моє серце повне вами”. А коли він підстрелив чайку і поклав її до ніг Ніни, вона вже не розуміє його, не розуміє, до чого тут чайка. Ніна трохи лукавить, бо сама порівнювала себе з чайкою. Просто вона розлюбила Костянтина, він її більше не цікавить. Здається, що образ чайки постійно незримо присутній в розмовах дійових осіб п’єси. Пташину в бесіді з Ніною згадує Тригорін, який у свою книжечку записує “сюжет для невеликого оповідання”. “Чайка” – так не випадково підписувала Ніна свої листи до Треплєва. В останній розмові вона вже не погоджується з цим визначенням. Ніна згадує давню п’єсу Треплєва, в якій колись грала. Лише тепер вона спромоглася оцінити ті дуже емоційні слова. Наприкінці твору вона, звертаючись до Треплєва, згадує: “Пам’ятаєте, ви підстрелили чайку? Випадково прийшла людина, побачила і знічев’я занапастила”. Для Тригоріна – то тільки сюжет для невеличкого оповідання.

А Ніна не хоче відчувати себе загубленою. Тепер, коли вона думає про своє покликання, не відчуває страху перед життям. Письменник Треплєв так і не зміг досягти тієї внутрішньої свободи, якої досягла Ніна. “Я все ще ношуся в хаосі мрій і образів, не знаючи, для чого і кому це потрібно”, – каже він. У цих словах звучить трагедія митця. Назва п’єси Чехова “Чайка” стосується не тільки Ніни, її сумної історії. Значення символу ширше. Чайка – це свобода, прагнення до вільного польоту, це любов і водночас символ загубленого життя.






Книга в моєму житті.
Непримиренне ставлення до бездуховності в оповіданнях Антона Чехова