Конфлікт буденного життя і мистецтва в п’єсі А. П. Чехова “Чайка”

П’єса А. Чехова “Чайка” виділяється з-поміж інших драматичних творів незвичністю побудови. Сюжет як такий у ній відсутній, проте й наше трагікомічне життя, як правило, не має чіткого й логічного розвитку подій. Кожен наш крок, кожна дія і думка, здається, не мають глибинного сенсу, але доля визначена. Удалий початок зумовлює успіх, але успіх не завжди супроводжує людину. Оригінальність викладу матеріалу в п’єсі дозволяє А. Чехову розглянути проблему невідповідності життя й мистецтва під новим кутом зору.

Ще працюючи над п’єсою,

драматург зазначав: “пишу п’єсу… Пишу не без задоволення, хоча й страшно фальшивлю проти умов сцени. Комедія, три жіночі ролі, шість чоловічих, чотири дії, пейзаж; багато розмов про літературу, мало дії, п’ять пудів кохання”. З одного боку, Чехова непокоїло новаторство п’єси, йому здавалося, що вона написана всупереч правилам драматичного мистецтва. З іншого боку, драматург наполягав на тому, що необхідно писати по-новому: “Жодних сюжетів непотрібно. У житті немає сюжетів, у ньому все змішано – глибоке із дрібним, величне з нікчемним, трагічне зі смішним”.

Прем’єра, здавалось би, остаточно

довела неправомірність обраної форми – провал був нечуваним. Проте звернемо увагу на такий факт: уперше п’єса була поставлена на прохання комічної актриси О. Левкєєвої. Це був її бенефіс, що зібрав у залі специфічну, неінтелігентну публіку.

Шанувальниками творчості актриси були купці, офіцери, прикажчики та под. Вони прийшли для того, щоб розважитися, а не думати. Глядачі демонстративно відверталися від сцени, голосно розмовляли зі знайомими, сміялися, свистіли.

У такій атмосфері актори розгубилися. Чехов був розчарований: “не мала успіху не моя п’єса, а моя особистість”. Наскільки мав рацію драматург, довів лише час. Те, що п’єса була геніальна, стверджував В. Немирович-Данченко, більше того він умовив Чехова дозволити постановку.

Талановитий режисер за допомогою акторів довів – п’єса справді сучасна, оригінальна і глибока. І актори, і режисер віднайшли чуттєвий нерв п’єси, відчули пульс російського життя.

Усіх героїв п’єси можна умовно поділити на кілька груп. Перший критерій – віковий. З одного боку герої, представники старшого покоління: актриса Ірина Треплєва, її брат Костянтин Сорін, управитель Ілля Шамраєв, лікар Євген Сергійович Дорн. Можна сказати, що вони віднайшли своє місце у житті, кожен своє. Величезний життєвий досвід охороняє їх від надзвичайних душевних потрясінь. Вони зрозуміли свої потреби, свою ціну – ані більше, ані менше того, що у них вже є, вони не потребують.

Молодість залишилася десь там, у минулому, а разом з нею залишилися страждання, переживання, вирування пристрастей. Вони оточили себе зручними для буденного життя обставинами, людьми. Вони звикли, що оточуючі вже давно визнали їхні таланти та досягнення.

Яскравий приклад – Ірина Миколаївна Треплєва. Визнана актриса, але надто егоїстична. Успіх запаморочив її, вона вже не уміє бути неуспішною та непотрібною. Це дуже чітко бачить її син: “Психологічний курйоз – моя мати. Безсумнівно талановита, розумна, здатна плакати над книгою, прочитає тобі всього Некрасова напам’ять, за хворими доглядає, ніби ангел; але спробуй хвалити Дузе, коли вона присутня! Необхідно вихваляти лише її одну, необхідно писати про неї…” Яким чином це виявляється у житті? Треплєва із заздрістю спостерігає гру молодої Ніни Зарєчної – ще б пак, вона молода і талановита. Сина вона не помічає, навіщо зайвий раз нагадувати собі про помилки юності. Вона не вірить в його обдарованість, вона не дарує йому самому надію віднайти свій шлях у житті.

Треплєва живе лише на сцені, але деякі професійні секрети вона перенесла і у життя. Дуже талановито вона маніпулює людьми, коли відчуває, що вони потребують її уваги. Так вона поводить себе із сином, так поводить себе із коханцем.

Старому поколінню протиставляється покоління молоде. Усі вони живуть очікуванням прекрасного майбутнього. Вони незадоволені тим, що мають, їм хочеться більше. Вони хочуть досягти того, чого у них зараз немає.

Кожен прагне у силу своїх інтересів: хтось кохання, хтось слави, хтось вільної творчості. Тригорін – відомий письменник, але завжди незадоволений собою. У розмові з Ніною він пояснює причини свого незадоволення.

Тригорін стверджує, що ніколи не любив себе як письменника: “… я часто не розумію, що я пишу… Я люблю цю воду, дерева, небо, я відчуваю природу, вона пробуджує пристрасть, нездоланне бажання писати… Я відчуваю, що умію писати тільки пейзажі, але у всьому іншому я фальшивий, і фальшивий”. Можливо, у цих словах не все є чистою правдою, бо навіщо ж тоді займатися справою, яка тобі не приносить задоволення.

Ще складніша ситуація із Треплєвим. Це глибоко нещасна людина, оскільки не зміг реалізуватися в жодній сфері: ані як син, ані як коханець, ані як професіонал. Він так і залишився маленьким недолюбленим хлопчиком, якому потрібно було тільки одне – визнання його як людини, любов ближніх.

Спочатку він уважав, що проблема полягає в тому, що його сприймають у суспільстві саме як сина відомої акторки: “Іноді починає говорити просто мій егоїзм звичайного смертного; буває прикро, що у мене мати відома акторка, і, здається, будь це звичайна жінка, то я був би щасливішим”. Саме тому його ніхто не сприймає як самодостатню людину. Сьогодні життя відомих людей стає відоме всім охочим. Ми знаємо, скільки талановитих дітей талановитих батьків проторували власний шлях до визнання та слави. Отже, проблема Треплєва полягала в його специфічній духовній організації.

Його ніхто не навчив цінувати кожну мить життя як неповторну і досконалу. Його ніхто не навчив любити в першу чергу самого себе. Треплєв досяг успіху на літературній ниві, але й це не приносило задоволення. Остаточну крапку в “романі” Треплєва поставила Ніна. Вона не відповідала взаємністю.

Скільки болю та страждання міститься у зізнанні Треплєва: “Я не спроможний перестати вас кохати, Ніно. З того часу як я загубив вас і як почав друкуватися, життя для мене стало нестерпним, – я страждаю…”. Чехов не подає оцінку літературної творчості Треплєва, але вже той факт, що його твори друкували, є промовистим. Можливо, що тільки люди, чиє серце переповнене стражданням, незадоволенням, спроможні творити. Таким чином їхня внутрішня енергія знаходить вихід. Саме таким був і Треплєв. З іншого боку, він був надто нервовим, непристосованим до боротьби за життя. І це мало печальні наслідки.

Ніна Зарєчна – молода, красива і, безперечно, талановита жінка. Про її долю ми дізнаємося зі слів Треплєвої: “Кажуть, її померла мати заповіла чоловіку все своє майно, все до копійки, і тепер ця дівчинка залишилася ні з чим, тому що батько заповів уже все своїй другій жінці”. Ніна не має можливості вчитися, розвивати свої акторські здібності.

Під впливом кохання до Тригоріна вона вирішує змінити своє життя. Від’їжджає до міста, де починає грати у театрі. їй не пощастило досягти особливих успіхів, тому що так склалися обставини. Саме з Ніною пов’язаний символічний образ чайки. Одного разу Костянтин Гаврилович випадково вбив чайку. Ця подія народжує в уяві Тригоріна сюжет майбутнього оповідання: на березі озера з дитинства живе молода дівчина; вона любить озеро, як чайка, і щаслива, і вільна, як чайка. Але випадково прийшла людина, побачила і знічев’я губить її, саме як цю чайку. Пізніше Ніна завжди називала себе чайкою, бо її життя стало втіленням тригорінсього сюжету. Ніну – чайку знічев’я згубив сам автор сюжету: творець утілив свій задум у життя.

Кожен митець у своєму творі робить проекцію власної душі. Не завжди ця душа переповнена цнотливістю та доброчесністю. Але покликання мистецтва полягає в чому? Показати людині, що вона недосконала, примусити замислитися над своєю недосконалістю, очиститися та дати волю власній доброті, душевній красі перетворити внутрішній світі, як наслідок, довкілля.

Тригорін зізнавався, що він уміє створювати лише докладні описи природи, але природа людської душі йому не підвладна. Він не тільки не знав людей, але й не знав своєї тваринної сутності. Мабуть, йому необхідно було прислухатися до слів лікаря Дорна: ” Зображуйте тільки важливе та вічне… якщо б мені довелося відчути підйом духу, який буває у митця під час творення, то, мені здається, я ненавидів би свою матеріальну оболонку і все, що цій оболонці властиво, і линув би від землі якомога далі у височину…”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Конфлікт буденного життя і мистецтва в п’єсі А. П. Чехова “Чайка”