Головний конфлікт п’єси Чехова “Чайка”

“Чайка” – добуток для самого автора найбільш автобіографічне, особисте. У п’єсі, написаної в маленькому мелиховском флігелі, Чехов, мабуть, уперше так відверто висловив свою життєву й эстетическую позицію. Це п’єса й про людей мистецтва, про борошна творчості, про неспокійних, бентежних молодих художників і про самовдоволен-сите старше покоління, що охороняє завойовані позиції. Це п’єса й про любов (“багато розмов про літературу, мало дії, п’ять пудів любові”,- жартував Чехов), про нерозділене почуття, про взаємне нерозуміння

людей, жорстокої невпорядкованості особистих доль. Нарешті, це п’єса й про болісні пошуки щирого сенсу життя, “загальної ідеї”, мети існування, “певного світогляду”, без якого життя – “суцільна мука, жах”. На матеріалі мистецтва Чехов говорив тут про все людське існування, поступово розширюючи кола художнього дослідження дійсності

П’єса розвивається як поліфонічний, багатоголосний добуток, у якому звучать різні мотиви, перехрещуються різні теми, сюжети, долі, характери. Всі герої співіснують рівноправно: немає доль головний і побічних, те один, те інший герой виходить на перший план, щоб

потім піти в тінь. Очевидно, тому неможливо, так навряд чи й потрібно виділяти головного героя “Чайки”. Питання цей не безперечний. Були часи, коли героїнею безсумнівно була Ніна Зарічна, пізніше героєм став Треплев. У якімсь спектаклі вперед висувається образ Маші, в іншому всі собою затьмарюють Аркадина й Тригорин.

Попри все те зовсім очевидно, що всі симпатії Чехова на стороні молодого, що шукає покоління, тих, хто тільки входить у життя. Хоча й тут він бачить різні, що не зливаються шляхи. Молода дівчина, що виросла в старій дворянській садибі на березі озера, Ніна Зарічна й недоучений студент у порваному піджаці Костянтин Треплев – обоє прагнуть потрапити в дивовижний мир мистецтва. Вони починають разом: дівчина грає в п’єсі, що написав закоханий у неї талановитий юнак. П’єса дивна, відвернена, у ній говориться про споконвічний конфлікт духу й матерії. “Потрібні нові форми! – проголошує Треплев. – Нові форми потрібні, а якщо їх ні, те краще нічого не потрібно!”

У вечірньому саду наспіх збита сцена. Може бути, тут народжується новий твір мистецтва… Але п’єса залишається недограної. Мати Треплева, знаменита акторка Аркадина, демонстративно не бажає слухати “декадентське марення”. Подання зірване. Так оголюється несумісність двох мирів, двох поглядів на життя й позицій у мистецтві. “Ви, рутинери, захопили першість у мистецтві й уважаєте законним і сьогоденням лише те, що робите ви самі, а інше ви гнітите й душите! – повстає Треплев проти матері й процвітаючого письменника Тригорина. – Не визнаю я вас! Не визнаю ні тебе, ні його!”

У цьому конфлікті проступає кризова ситуація в російському мистецтві й у житті кінця XІX століття, коли “старе мистецтво розладналося, а нове ще не налагодило”. Старий класичний реалізм, у якому “наслідування природі” перетворилося в самоціль (“люди їдять, п’ють, люблять, ходять, носять свої піджаки”), виродився лише в спритне технічне ремесло. Мистецтво нового, прийдешнього століття народжується в борошнах, і шляхи його ще не ясні. “Треба зображувати життя не такою, як вона є, і не такою, як повинна бути, а такою, як вона представляється в мріях” – ця програма Треплева звучить поки як мрячна й претензійна декларація. Він зі своїм талантом відштовхнувся від старого берега, але ще не пристав до нового. І життя без “певного світогляду” перетворюється для молодого шукача в мету безперервних мучень

Втрата “загальної ідеї – бога живої людини” роз’єднує людей перехідної епохи. Контакти порушуються, кожний існує сам по собі, поодинці, не здатний до розуміння іншого. Тому так особливо безнадійно тут почуття любові: усі люблять, але всі неулюблені, і всі нещасні. Ніна не може не зрозуміти, не полюбити Треплева, він, у свою чергу, не зауважує відданої, терплячої любові Маші. Ніна любить Тригорина, але той кидає її. Аркадина останнім зусиллям волі втримує Тригорина біля себе, але любові між ними давно немає. Полина Андріївна постійно страждає від байдужості Дорна, учитель Медведен-ко – від черствості Маші… Неконтактність загрожує обернутися не тільки байдужістю й черствістю, але навіть зрадництвом

Хоча п’єса ця названа “комедією” (от ще одна загадка Чехов-драматурга), у ній мало веселого. Вся вона перейнята томлінням духу, тривогами взаємного нерозуміння, нерозділеного почуття, загальною незадоволеністю. Навіть самий, здавалося б, благополучна людина – відомий письменник Тригорин і той таємно страждає від невдоволення своєю долею, своєю професією. Удалині від людей він буде мовчазно сидіти з вудками в ріки, а потім раптом прорветься в істинно чеховському монолозі, і стане ясно, що навіть ця людина теж, по суті, нещасливий і самотній

Словом, сумну комедію написав Чехов – до болю, до лементу, до пострілу доходить тут відчуття загальної невпорядкованості життя. Чому ж у такому випадку п’єса названа “Чайкою”? І чому при читанні її нас охоплює й скоряє особливе почуття поетичності всієї її атмосфери? Швидше за все тому, що Чехов витягає поезію із самої невпорядкованості життя

Символ Чайки розшифровується як мотив вічного тривожного польоту, стимул руху, пориву вдалину. Не банальний “сюжет для невеликого оповідання” витягав письменник з історії з підстреленою чайкою, а епічно широку тему гіркої незадоволеності життям, що будить тягу, томління, тугу про краще майбутнє. Тільки через страждання приходить Ніна Зарічна до думки про те, що головне – “не слава, не блиск”, не те, про що вона колись мріяла, а “уміння терпіти”. “Умій нести свій хрест і віруй” – цей вистражданий заклик до мужнього терпіння відкриває трагічному образу Чайки повітряну перспективу, поле в майбутнє, не замикає її історично обкресленим часом і простором, ставить не крапку, а многоточие в неї долі

Чехова іноді називають Шекспіром XX століття. І це дійсно так. Його драматургія, подібно шекспірівської, зіграла в історії світової драми величезна поворотна роль

Зрозуміло, новаторство драматургії Чехова було підготовлено пошуками й відкриттями його великих попередників, драматургічними творами Пушкіна й Гоголя, Островського й Тургенєва, на добру міцну традицію яких він і опирався. Чехів блискуче показав, як у вульгарному середовищі дрібніє, спотворюється будь-яке людське почуття, як калічаться людські душі, як почуття перетворюються в абсурд, як будні вбивають свята. Драматург глузував з людської безглуздості, життєвими колізіями, але сміхом не вбивав самої людини

Наступали нові часи. Росія стояла на порозі болісних змін. І Чехов, як ніхто, почував це. Із цією новою атмосферою громадського життя зв’язане народження зрілої драматургії Антона Павловича. “Чайку” – п’єса й про людей мистецтва, і про борошна творчості, і про неспокійних, бентежних молодих художників, і про самовдоволен-сите старше покоління, що прагне зберегти завойовані позиції. Це п’єса про любов, про нерозділене почуття, про взаємне нерозуміння, про жорстоку невпорядкованість особистих доль. Нарешті, це п’єса про болісні пошуки щирого сенсу життя. Всі герої п’єси однаково значимі. І все одинаково нещасні. Між ними порушені контакти, кожний існує сам по собі, поодинці, не здатний до розуміння іншого. Тому так особливо безнадійно тут почуття любові: усі люблять, але всі неулюблені. Ніна не може не зрозуміти, не полюбити Треплева, він не зауважує відданої, терплячої любові Маші. Ніна любить Тригорина, але той кидає її. Аркадина з останніх сил утримує Тригорина біля себе, хоча любові між ними давно немає. Полина Андріївна постійно страждає від байдужості Дорна, учитель Медведенко – від черствості Маші…

Неможливість зрозуміти один одного обертається байдужістю й черствістю. Так, бездушно віддає Треплева Ніна Зарічна, кидаючись слідом за Тригориним у пошуках “шумної слави”. Вся п’єса перейнята томлінням духу героїв, тривогами взаємного нерозуміння, нерозділеного почуття, загальною незадоволеністю. Навіть самий, здавалося б, благополучна людина – відомий письменник Тригорин – і той не вдоволений своєю долею, сумнівається у власному таланті й таємно страждає. Удалині від людей він буде мовчазно сидіти з вудками в ріки, а потім раптом прорветься в істинно чеховському монолозі, і стане ясно, що навіть ця людина теж, по суті, нещасливий і самотній

Символ Чайки розшифровується як мотив вічного тривожного польоту, стимул руху, пориву вдалину. Тільки через страждання приходить Ніна Зарічна до простої думки про те, що головне – “не слава, не блиск”, не те, про що вона колись мріяла, а “уміння терпіти”.






Характеристика сави чалого.
Головний конфлікт п’єси Чехова “Чайка”