Основні мотиви лірики Антонича

Б.-І. Антонич Творча спадщина Богдана-Ігоря Антонича є свідченням того, що великий талант обов’язково зреалізує свої можливості за короткий час і проб’ється через перепони на дорогу передових думок часу, той шлях, який поєднує серце художника і серце його народу.

Перша збірка віршів поета вийшла в світ у 1931 році, коли він після багатьох митарств навчався на філософському факультеті Львівського університету. Вона називалася «Привітання життя» й зразу ж привернула увагу читача. «Привітання життя» – це екзамен на освоєння віршованої

форми. Поет був переконаний у необхідності єднання ритму, мелодії й графічного зображення

Автор писав своєю лемківською мовою (від назви селища, де він народився). Вона не схожа на ту мову, якою писали його земляки. Та заслуга поета в тому, що у своїх віршах він проголошує єдність лемків з усім українським народом.

У збірнику «Привітання життя» чимало поезій, написаних досконалою українською мовою і насичених громадянським змістом. Так, у вірші «Пісня про молодість» поет малює словесні картини з життя молодої людини. У П. Тичини – «Гей, життя, виходь на бій, пожартуєм для розваги», у Антонича – «Наші очі далеччю

гартуймо», «Повними грудьми будем вітер пити», «Навпростець переїдемо усі перепони». Для автора вірша бути вічно юним, вічно молодим – наймолодша мрія.

Проте, якщо уважно перечитати вірші збірки, можна знайти в них і протилежні твердження. Людина, яку знає поет, нещаслива; майбутнє для нього — за високими горами.

Ось у вірші «Об’явлення» він говорить:

У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі Заслуханий, задивлений поет – сліпий. Як бачимо, перша збірка повна суперечливих мотивів і вони – дзеркало душі автора.

Думи про роздерту душу поета вбачаємо у збірці «Три перстені.»: і світу ти не схопиш. Не вирвеш віршем корінь зла. («Гірська ніч») Йшли роки, змінювалися обставини, набирало нових відтінків суспільно-політичне життя, а разом з ним розвивався й зростав як художник Антонич. В поезії «Щастя» він занотував: Я є рушниця, радістю набита, Якою вистрілю на честь життя. У кожної людини буває найщасливіший день у житті, коли радієш сонцю, тішишся його красою, вбираєш у себе свіжість весняного повітря.

У сфері таких почуттів жив Антонич ««Трьох перстенів». З’являються вірші пейзажної лірики як символ краси рідного краю, рідної Лемківки («Елегія про співучі дерева», «Село»). У цих поезіях поет говорить про своє єднання з природою. Інші вірші («Довбуш») поет присвячує історичній темі. Його Довбуш добрий, фольклорний і занадто вразливий на жіночі спокуси.

Оригінально автор розглядає релігійну тему. Поет визнає якусь вищу силу в образі того, хто «легкість дав сарні, а бджолам квіти золоті і кігті сталені для рися», хоч основний мотив вкладає в рядки:

Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній… Антонич іде за цим покликом. Щоб мати добрі взаємини зі своїми богами, він вивчає їхні «мови», тобто мови всього живого на землі. Його віра в життя стає по-людськи видющою й вільною.

У віршах про невмирущість усього живого поет продовжує українську літературну традицію. Автор пейзажних віршів створює цілий ряд поезій про море, морське дно. Про ці поезії він писав: «Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до ядра, « глиб природи, зустрічає воду, море, як правічну царину природи». Він наказував дивитись:

У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, у надро слово і у надро сонця. На думку поета, криниця людського життя – це не походження людини, а походження духовної краси й сили. І, говорить він, нема й не може бути краю людському духові.

Вершина Антоничевої поезії – книга «Зелена Єванглія». У віршах цієї книги поет робить глибокі філософські висновки – все мусить падати, гнити, нищитися, ставати лоном для нового. І ці закони однакові для всіх, хто населяє землю. «Дерево музики» – так можна назвати кожен вірш збірки. Так спів не тільки переходить в повінь, не лише в квітковий пил, але обертається і в запах, і окріп мелодії.

Збірка переповнена зоровими і слуховими образами, які надають їй оригінальності. Вірш «Концерт» з цієї книги нагадує тичинівське «Не Зевс, не Пан, не Голуб – Дух…». І не тільки проблематикою, але й особливим настроєм і системою образів «Концерт» – це завеликий світ і для теслі, і для поета, дерево життя тут «всесвіт», а людина – відбиття, листок тієї рослини, якою є всесвіт. Письменник приходить до філософської розв’язки:

Не птах, не квіт, це грає зміс

Це грають первні речей і дій,

Музика суті, дно незглибле. Д. Павличко, осмислюючи творчість Богдана-Ігоря Антонича, писав: «З вітром століть приходимо до поета й беремо його у вітер століть. Мине небагато часу, і в мисль про українську поезію ввійде ім’я закоханого в життя прочанина, творчість якого буде засвоєна його Батьківщиною, тією «вічною землею, куди ведуть усі стежки і всі дороги».






Відгук на виставу.
Основні мотиви лірики Антонича