Мотиви лірики І. Франка

Серед титанів духу українського народу, стовпів його національної культури одне з чільних місць по праву посідає великий письменник Іван Якович Франко. Нестримна жага митця охопити й пізнати світ в усіх його проявах спонукала невтомного правдолюба до постійного пошуку, результатом якого стали унікальні за силою і філософською глибиною статті, дослідження, літературні твори. Проте чи не найвище цінуємо ми Франка як визначного українського поета. Як полум’яний патріот, нескорений борець за свободу і щастя рідного народу, він у своїх віршах

пропагує ідеали добра, прогресу і братерства. Громадянська лірика Франка пристрасна та образна. У хрестоматійних “Каменярах” автор алегорично зображає безстрашних і безкомпромісних поборників правди та поступу. Серед них – ліричний герой і тисячі його соратників, що не бояться виснажливої, одноманітної праці. Вони твердо переконані, що їхній подвиг не мине безслідно, а послужить нащадкам: І всі ми вірили, що своїми руками Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт, Що кров’ю власною і власними кістками Твердий змуруємо гостинець, і за нами Прийде нове життя, добро нове у світ. Франко вважає, що духовне ледарство –
то злочин проти гуманності, тому в поезії “Гімн” уславлює одвічний потяг до самовдосконалення та боротьбу за прогрес. Поет вірить, що дух, “що тіло рве до бою”, розіб’є кайдани неуцтва та покірності. Таке ж передчуття “щасливої зміни” пронизує поезію “Гримить”. Франко тонко відтворює оту “розкішную дрож” у природі і “тайну дрож” серед людей, які очікують “благодатної хвилі”, що “людськість, мов красна весна, обновить”. У вірші “Не покидай мене, пекучий болю” звучать мотиви, близькі до Шевченкових. Безсмертний Кобзар у поезії “Минають дні, минають ночі” благає собі долі, яка б не давала йому заспокоїтись. А його духовний послідовник Каменяр у своєму творі “Не покидай мене, пекучий болю” просить, щоб “важкая дума-мука” не залишала його серця, сповненого стражданням за своїх співвітчизників: Не дай живому в домовину класться, Не дай подумать ані на хвилину Про власну радість і про власне щастя. Поетове загострене громадянське почуття – не лише вибух емоцій, а й усвідомлення всієї складності досягнення поставленої мети. Він розуміє, що торувати шлях для поступу можна лише чесними і чистими руками, які не бояться ніякої роботи. Тому тема праці прозоро звучить у “Каменярах” та в поезіях “Не покидай мене, пекучий болю”, “Земле, моя всеплодющая мати”. Співець розкішної краси рідної землі, Франко боліє її болями і радіє її радощами. Він прагне, щоб народ України був щасливим і вільним, тому вважає, що любов до Вітчизни не виключає вболівання за стражденний люд, котрий “гнетуть окови”, а робить боротьбу за соціальну справедливість обов’язком для кожного справжнього патріота: Ні, хто не любить всіх братів, Як сонце боже, всіх зарівно, Той щиро полюбить не вмів Тебе, коханая Вкраїно! Гостро виступає Франко проти фальшивого псевдопатріотизму у вірші “Сідоглавому”. Ця поезія побудована на саркастично забарвлених антитезах, звернених до горе-українофілів. Тому весь твір – як натягнута струна, як поле битви протилежностей, що підкреслюють глибину безмірної поетової любові до неньки-України: Ти любиш в ній князів, Гетьмання, шанування, – Мене ж болить її Відвічнеє страждання. Франкова любов до Вітчизни – активна, діюча, буремна і незгасна. Тому у вірші “Декадент” поет більше дивується, аніж обурюється, протестуючи проти звинувачення у декадентстві. Збірка “Зів’яле листя” подарувала чимало довершених зразків інтимної лірики. Вірші часто сповнені смутком нерозділеного кохання. Ліричний герой поезії “Чого являєшся мені у сні?” переживає глибоку душевну драму. Прекрасна дівчина, яка пробудила юнацьке серце для любові, не відповідає йому взаємністю й лише уві сні звертає на нього “чудові очі ті ясні, сумні, немов криниці дно студене”. З тужливих запитань, звернених до коханої, зіткане поетичне полотно вірша “Ой ти, дівчино…”. Його герой намагається розкрити таємницю чародійних очей, солодких вуст і бентежної усмішки своєї музи. Але він безсилий перед фатумом, що не влив у серце дівчини любовного трунку у відповідь. Тому автор лише розпачливо вигукує: Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радості, ти моє горе! Тебе видаючи, любити мушу, Тебе кохаючи, загублю душу. Але поет, навіть страждаючи, не намагається вирватися з полону почуттів, а лише дослухається до голосу свого серця, виливаючи на папір кохання. І воно торкається душі, очищаючи та облагороджуючи її. Священну місію






Твір-опис зимова казка.
Мотиви лірики І. Франка