Твір на тему: “Життя – це найтрудніше із мистецтв” за творчістю Богдана-Ігоря Антонича

“Мої пісні – над рікою часу калиновий міст,
Я – закоханий в життя прочанин”.
Б.-І. Антонич

Творча спадщина відомого українського поета Богдана-Ігоря Антонича є ще одним підтвердженням того, що справжній великий талант обов’язково реалізує усі можливості для того, щоб у найкоротший час пробитися через усі перепони і вийти на дорогу передових думок свого часу на той шлях, який нерозривно поєднає серце митця і серце його народу.

Перша збірка поезій Б.-І. Антонича була надрукована у 1931 році. У цей час молодий поет після

багатьох митарств навчався у Львівському університеті на філософському факультеті. Перша книжка Антонича під назвою “Привітання життя” одразу ж привернула увагу прихильників української поезії і стала для автора головним екзаменом освоєння віршованої форми творчої діяльності. Поет завжди був переконаний у т ому, що для правильного сприйняття творчості читачем поезії необхідне гармонійне поєднання ритму, графічного зображення і мелодійності.

“Співають дні все менші, нерівні,
піють до півночі півні, ости, осокори,
рій, ос
і ось
вже осінь
і
о
осінь
інь
нь”

Вірші у подібній формі

зрозумілі далеко не всім, але поет був впевнений у тому, що саме в них криються зворушливі людські почуття. Б.-І. Антонич писав своєю, так званою “лемківською” мовою, назвоъ якої стало рідне селище поета. Вона зовсім не схожа на традиційну мову земляків. Та заслуга цього видатного поета не в тому, що він пише особливою мовою, а в тому, що цю мову він прагне поєднати з українським народом. Але у першій збірці Б.-І. Антонича “Привітання життя” можна знайти і багато поезій, написаних звичайною досконалою українською мовою і насичених патріотичним громадським змістом. Проте, якщо уважно перечитати вірші збірки, в них можна знайти і протилежні твердження. Наприклад, людина, яку знає поет, нещаслива і майбутнє для неї – за високими горами. Ось у вірші “Об’явлення” він каже:

“У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі
Заслуханий, задивлений поет – сліпий”.

Як бачимо, перша збірка повна суперечливих мотивів і вони – дзеркало душі автора. Думи про розділену на частки душу поета ми вбачаємо у збірці “Три перстені”:

“І світу ти не схопиш.
Не вирвеш віршем корінь зла”.

Але минав час, змінювався оточуючий світ, набирало нових ознак політичне і суспільне життя, а разом з цим розвивався і Б.-І. Антонич, художник і майстер поетичного слова.

В одній із своїх поезій він написав:

“Я є рушниця, радістю набита,
Якою вистрілю на честь життя”.

І це так, адже у житті кожної людини є найщасливіший день, коли просто так радієш сонцю, насолоджуєшся красою природи і вбираєш у себе свіжість повітря.

Оригінально автор розглядає і таку складну сторону життя суспільства, як релігію. Щоб мати добрі взаємини зі своїми богами, поет вивчає їхні “мови”, тобто мови всього живого на землі. Його віра в життя стає по-людськи вільною і видющою. А українські літературні традиції Б.-І. Антонич продовжує у своїх поезіях про невмирущість усього живого, про яскравий і неповторний світ природи, про море і степи. Про ці вірші він казав: “Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до ядра, глиб природи, зустрічає воду, море, як правічну царину природи”. Він застерігав:

“У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,
у надро слово і у надро сонця”.

На думку поета криницею людського життя є не походження людини, а походження її духовної краси і сили. За його словами людському духові немає і не може бути краю.
Вершиною поезії Б.-І. Антонича є збірка віршів “Зелена Євангелія”. У віршах цієї книги поет робить глибокі філософські висновки – все повинно падати, гнити, нищитися, і тим самим ставати лоном для нового. Ці закони жорстокі, але справедливі і однакові для всіх, хто населяє землю. Ця книга переповнена слуховими і зоровими образами, які надають їй оригінальності. Вірш “Концерт” з цієї книги нагадує нам: “Не Зевс, не Пан, не Голуб – Дух…”. І не тільки своєю проблематикою, але й особливим настроєм та унікальною системою образів вірш “Концерт” – це великий світ і для теслі, і для поета, а людина – це відбиття і листок тієї рослини, якою є всесвіт. Письменник приходить до філософської розв’язки:

“Не птах, не квіт, це грає зміс
Це грають первні речей і дій,
Музика суті, дно незглибле”.

Д. Павличко, осмислюючи творчість Богдана-Ігоря Антонича, писав у одній із статей: “З вітром століть приходимо до поета й беремо його у вітер століть. Мине небагато часу, і в мисль про українську поезію ввійде ім’я закоханого в життя прочанина, творчість якого…” – це:

“Дубове листя, терези купців, цигани,
щоденний гамір і щоночі вічні зорі.
Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана
за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий”.






Культура в моєму житті.
Твір на тему: “Життя – це найтрудніше із мистецтв” за творчістю Богдана-Ігоря Антонича