Мої роздуми про поезію Антонича)

Поезія Антонича народилася з пошуків місця людини в світобудові, з прагнень зрозуміти природу взаємостосунків людини з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.

Я не людина, я рослина, а часом я мале листя…

Живу, терплю, й умру, як всі звірята…

Звірята й зорі, люди і рослини – у всіх одна праматір, природа вічна, невичерпна і невтомна, хоч час крилатий з вітром лине…

(«З зелених думок одного лиса»).

Існування мислилось постом як вічно змінне і життєстверджувальне. Хід думок

у визначальному для творчості Антонича вірші «Пісня про незнищенність матерії» йде від часткового до загального – в світі панує колообіг, постійне народження одних речей і відмирання інших. Але трагічність людської долі (народитися, щоб вмерти?) не лякає поета. Він оптимістично дивиться на світ, бо в ньому панує народження.

Починав Богдан-ігор Антонич як поет, але пізніше поступово розширював свій творчий виднокіл – писав статті, прозу, цікавився музикою і малярством. Осмисленням почуття, початком усього для Антонича є мистецтво. Воно стає для поета тією силою, яка й визначає місце людини в світі, єднає її з ним і дає

можливість здійснити мету людського життя – осягти безсмертя.

Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш «Вітер століть» з посмертної книги «Зелене Євангеліє». Твір переконує, що Антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права. Поет також вказує на недосконалість людини, її дисгармонію зі світом природи.

Ось таємничіша природа в безмежно первісній красі (словами не розкрити тайн її).

Яка ж страшна оцього світу врода, що отруїла дні мої…

(«Елегія про перстень молодості»).

Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, перешкоджає свободі і щастю.

Хто сіє кров, гой жне ненависть («Слово про чорний полк»).

Так відповів Антонич тим, хто вбачав у насильстві шлях до удосконалення світу.

Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, «Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи».






Твір на тему любов виникає з любові.
Мої роздуми про поезію Антонича)