Поетичне осмислення гармонійної єдності людини й природи в поезії Антонича

У добу високого технічного прогресу ми все частіше зустрічаємося з фактами жорстокого і свавільного втручання людини в навколишнє середовище. Тому вкрай важливо кожному усвідомити, що ставлення суспільства до природи визначає життя майбутніх поколінь.

Написані більш, як півстоліття тому, поезії Б.І. Антонича і сьогодні змушують задуматися над філософськими проблемами співіснування людини і природи. Поет переконаний, що людина – плоть від плоті природи, вічної, мінливої, неперевершеної у своїй мудрості і красі.

Так, у збірці віршів «Зелене Євангеліє» чимало рядків, у яких поет порівнює себе з тваринами і рослинами рідного краю. Б.І. Антонич змальовує природу й людину в єдності, взаємозалежності. В минулому і в сучасному автор бачить себе і весь рід людський як маленький атом землі, природи:

Овес, метелики і присяги коханців.

Весна закрутить хмільно веретена травня.

Лисиці, купи і дівчата вранці виходять мити очі в буйнолозих плавнях.

Ще в першій збірці поезій «Привітання життя» Б.Т. Антонич проголосив суть свого світорозуміння: «Я – закоханий в житті

поганин», і не зраджував цьому ніколи. Поет творить власну філософію.

Її найважливіші поняття – сонце, буяння життя. Б.І. Антонич спостережливим поглядом художника помічає найдрібніші деталі, найменші штрихи у вічній мінливості природи, намагається збагнути їхню сутність. Так само хвилює його питання про місце людини в незмінному колообігу всього земного, про її пракорені:

Вернувся я, де вільхи й риби,

де м’ята, іви, де квітчасті стіни;

і знов цілую чорні скиби,

припавши перед сонцем на коліна.

Творчість поет ставить на друге місце після матері-землі у вірші «До гордої рослини, цебто до себе самого», в якому поєднуються роздуми про сенс людського існування й сутність мистецтва:

Мов мідь живу,

наснажує рослини електрика зеленої землі,

але і ти – рослино горда,

що співаєш це, не знаючи пощо,

колись, мов пень, подолана від тлі,

покотишся землі на груди сині.

Образне сприйняття світу як храму природи і розуміння художніх традицій Б.І. Антонич поєднав у поезії «Вишні»:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко, як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

Цей вірш нагадує відому пейзажну мініатюру Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати…». Але Кобзареві образи Б.І. Антонич трактує своєрідно. Тут і ототожнення героя з хрущем, отже, з природою, і згадки про вишні й соловейка як характерні ознаки рідної землі і джерело натхнення для митця. Поет стверджує думку про органічність літературної спадкоємності, естафети. Цс явище природне, як і квітування вишні, пісні солов’я, як світанки…

Вірші Б.І. Антонича збагачують духовний світ людини, відбивають багату гаму тонів і фарб довколишнього світу, переконують, що щастя людини – в її гармонійній єдності з природою. Словацький поет Мікулаш Неврлий, який упорядковував збірку Б.І. Антонича у Братиславі, так відгукнувся про творчість українського поета: «Його вірші читаються з відкритими очима здивованої дитини, з глибоким внутрішнім хвилюванням».






Мій ідеал моя мама.
Поетичне осмислення гармонійної єдності людини й природи в поезії Антонича