Основні мотиви лірики Ф. І. Тютчева

Напевно, немає людини, що, прочитавши хоч один раз вірші Тютчева, залишиться до них байдужим. Поезія Тютчева дихає свіжістю й чистотою, земною красою й космічною досконалістю. Тютчев вміє описати те просте, що ми бачимо у світі, такими незвичайними словами, що воно з’являється перед нами зовсім в іншому світі. Тільки Тютчев може зрівняти “лагідну посмішку увядання” з “соромливістю страждання” розумної істоти (вірш “Осінній вечір”), дощові краплі з людськими сльозами (вірш “Сльози людські, о сльози людські…”). Лірика Тютчева різноманітна й неповторна, але вся вона перейнята філософським змістом. Цю філософську думку ми бачимо в описі природи, у темах батьківщини й любові. Природа в ліриці Тютчева жива й неповторна, вона має свої образи. Весна – час пробудження, час нового життя й нових надій. На цю тему написані вірші “Весняна гроза”, “Весняні води”. Весна завжди чиста й прекрасна.

Весняною млістю стомлений, Я впав у мимовільне забвеньє. Не знаю, чи довгий був сон, Але дивним було пробудження. Осінь – час спокою, час відходу й прощання, час міркувань: Є у світлості осінніх вечорів Зворушлива, таємнича принадність: Лиховісний блиск і строкатість дерев, Багряних листів млосний, легкий шелест…

Недарма саме восени Тютчев пише свій знаменитий вірш “Розумом Росію не зрозуміти…”. Весна в Тютчева – це не тільки сьогодення. Вона має довжину: біжать весняні води, проясняються небеса; муза весни прямо пов’язана з майбутнім. Осінь наповнена порожнечею й земним мотивом. Осінь – це вічність. Природа у Тютчева завжди прекрасна. Поет дивується з неї, прислухається до її звуків і намагається зрозуміти й осягти всі її щиросердечні таємниці. І тоді можна відчути злиття людини й природи (вірш “Так, у житті є мить…”). Як і всякий російський поет, Тютчев багато віршів присвятив батьківщині. Визнаючи велич живої душі в природі, він подібним чином бачив її й у Росії. Тютчев вважає, що Росія покликана внутрішньо й зовнішнім образом обновити людство. Поет не тільки любив Росію, він вірив в неї: “.„в Росію можна тільки вірити”. Віра в Росію була свідомо виробленим переконанням (вірш “На взяття Варшави”). У своїй боротьбі із братнім народом Росія керувалася насамперед необхідністю “держави цілісність дотримати”, для того щоб: “Слов’ян рідні покоління під прапор російський зібрати…”. Тютчев вважав, що Росія повинна триматися єдності, заснованої на духовних початках. Доля Росії залежить не від результату внутрішньої моральної боротьби світлого і темного в ній самій. Умовою для виконання її космічної місії є внутрішня перемога добра над злом. Тютчев – сучасник Пушкіна, але погляди цих двох поетів на поезію зовсім різні. У поезії Пушкіна переважають емоції, почуття, враження. Тютчев же осягає початки й підстави буття, філософські початки світу. Але тютчевська поезія має релігійний характер, коріння якого виходять із християнських сюжетів. От як малює поет сценарій закінчення світу: “Коли проб’є остання година природи, Склад частин зруйнується земних: Все зриме знову покриють води, И Божий лік зобразиться в них!”. Тютчев не тільки прагне пізнати буття, він одночасно відповідає на його питання. Буття для Тютчева – це вічність, Бог, і цей Бог спостерігає за нами. Його очі – зірки, його сила велика: “Він милосердий, всемогутній, Він зігріває своїм променем. Пишними кольорами на повітрі квітучий, И чиста перлина на дні морському”....

Поезія – це не просто чиста філософія.

В неї є свої образи й категорії. Ці категорії Тютчев малює у вигляді символів, знаків: “Є близнюки – для земнородних Два божества – це Смерть і Сон, Як брат із сестрою дивно подібні”. Філософські початки пов’язані із християнським мотивами в лірику. Ці християнські початки часто виливаються в любов до Бога: “Усе відняв у мене Бог… Здоров’я, силу волі, повітря, сон, Одну тебе при мені залишив він, Щоб я йому ще молитися міг”. Цей вірш написаний під враженням коханні до Денисьєвой. Чудовим віршем на християнський мотив є “І в Божім світі те ж буває…”. Воно перейнято світлою надією. Саме “у Божому світі” Тютчев знаходить заспокоєння. Він шукає й знаходить свою дорогу до Бога. Уже говорилося, що Тютчев мислить образами. Це як земні, нам зрозумілі образи, так і образ Вічності – хаос. Тютчев представляє хаос як землю й протиставляє її небу, космосу. Образ хаосу проявляється у вигляді тьми, океану, душі, безодні, ночі. Критик Лаврецький відгукнувся на образ тютчевського хаосу: “Хаос, по Тютчеву, безформні й безособові, темні, сліпі, неорганізовані й хиткі, як біблійні води, в яких кипить дурна основа Світу. Із цієї грубої тканини твориться риза Богів, барвистий, різноманітний мир форм…”. Мотив хаосу присутній у вірші “Останній катаклізм”. У вірші “Божевілля” хаос здатний приймати різну форму, у вірші “29-те січня” він виражається “у передчасній тьмі”. Хаос може приймати форму моря: “І бунтує й клекоче, Хльостає, свище й реве”. При цьому Тютчев протиставляє хаос – море стану спокою, де спокій – стрімчак:

Хвиль шалених прибоєм Безперервно вал морський З ревінням, свистом, Б’є в стрімчак береговий, Але, спокійний і гордовитий…

У всіх цих віршах хаос мається на увазі. У вірші “Сон на море” поет називає його своїм ім’ям: “..Я в хаосі звуків лежав приголомшений, Але над хаосом звуків носився мій сон…”. Про Тютчева як про поета ми не будемо мати повне враження, якщо не скажемо ще про одну тему його творчості – тему кохання. Кохання Тютчева – це не почуття, переживання або стан душі. Кохання показано у взаємозв’язку з космосом і хаосом. У вірші “Приречення” Тютчев говорить про кохання як про “двобій фатальний”. Кохання буває різним: взаємним і нерозділеним. І не завжди кохання приносить радість і щастя. Буває саме навпаки. Самогубство й Кохання тут такі ж образи, як Смерть і Сон: “І хто в надлишку відчуттів, Коли кипить і холоне кров, Не відав ваших спокус – Самогубство й Любов!”. Говорячи про тематику творів Тютчева, треба пам’ятати, що в його ліриці важко виділити якісь самостійні теми. І кохання, і поезія, і філософія – все злито воєдино й існує в нерозривному виді. Серед віршів про кохання виділяються ті, в яких відбита любов самого поета до Денисьєвой. Один з таких автобіографічних віршів – “Як вбивственно ми любимо…”. Тут поет як би підбиває підсумок всього кохання: це велике почуття, але воно, на жаль, не вічне. Кохання потрібно берегти й охороняти, інакше воно загине: “Рік не пройшов – запита: вцілило від нього?..”. Тютчевська поезія – це сильний порив до істини, щиросердечне людське стремління, стан душі самого поета. Вона прекрасна й незабутня.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...