Образи кримської природи у “Кримських сонетах’ А. Міцкевича

Сонет – це той поетичний жанр, яким освідчуються у коханні. Ми можемо навести багато прикладів цього: сонети Данте, що присвячено Беатріче, невмиручі натхненні рядки Петрарки до Лаури…

Польський поет Адам Міцкевич у своїй збірці “Кримські сонети” освідчується у коханні Криму: морю, горам, степу, кримському повітрю – усьому тому, що складає атмосферу, самий дух тієї чарівної держави, тієї вільної царини, тієї вічної казки-таємниці – поезії.

Може, тому що теж беззавітно закохана у Крим, я дуже люблю ці рядки. Майже кожний

з них – це мої думки, мої слова, тільки висловлені так мелодійно і точно Міцхевичем.

Навіть сам епіграф із Гете: “Хто хоче зрозуміти поета, мусить побувати в країні поета”, навіть присвячення: “Супутникам подорожі по Криму” – вони теж “мої”, з кожним їхнім рядком виринають згадки про мої кримські зустрічі, як від альбому з фотографіями:

Выходим на простор степного океана.

Воз тонет в зелени, как челн в равнине вод,

Меж заводей цветов, в волнах травы плывет,

Минуя острова багряного бурьяна…

Звичайно, я ніколи не їздила степом на возі. Але сучасною машиною, а ще краще – пішки я теж поринала

у хвилі запашної трави, вдихала гірке полинове повітря, бігла до червоних островків маків. Коли я знайшла ці рядки у книзі, я навіть не подумала, що відстань між нами десь понад півтора століття…

А різні картини моря!

…В лохмотьях паруса, рев бури, свист и мгла…

Трубит победу шторм! По водяным горам, В кипящем хаосе, в дожде и вихре пены…

…Но влага морская колышется тихо внизу:

То лебеди плавают…

…Черных волн несется зыбкий строй,

Как пенится, кипит бушующая влага,

То в радуги дробясь, то пылью снеговой…

Раніше, до знайомства з “Кримськими сонетами”, крім сімейних фотографій та альбомів про заповідні місця Криму, у мене під відповідний настрій був Айвазовський. Тепер поруч став і Адам Міцкевич. Нашого полку люблячих цю чудову дивовижну країну прибуло.

Більш за все я люблю два сонети – “Алушта вдень” і “Алушта вночі”. Це – як озвучення нашої подорожі по Чатирдагу, Демерджи:

Гора с своих плеч уже сбросила пышный халат,

В полях зашептали колосья: читают намазы…

Цветами осыпан весь луг; из летучих цветков

Висит балдахин: это рой золотых мотыльков!

Сдается, что радуга купол небес обогнула!

Це дійсно – вічне, це не має часу. І ще це – живе. Тому, мабуть, крім різнобарвних, сонячно-яскравих епітетів, основний засіб створення образу у Міцкевича – саме метафора, уособлення.

Повеял ветерок, прохладою лаская.

Светильник мира пал с небес на Чатырдаг,

Разбился, расточил багрянец на скалах

И гаснет. Тьма растет, молчанием играя…

Читаючи ці рядки, кожного разу згадую, як сутінки наздогнали нас на гірському схилі. Ми дивилися вниз на Алушту, стоячи мовби серед великомасштабної карти Криму, а під нами були макетні дерева, будинки, світилися вогники. Мабуть, це сяйво гомінкого міста було єдиною різницею у сприятті ночі в гірському лісі, який одразу охопила темрява, залишивши тільки звуки:

Как будто в полусне журчат ручьи впотьмах;

Ночная песнь цветов – дыханье роз в садах –

Беззвучной музыкой плывет, благоухая…

Дремлю под темными крылами тишины.

А ще – скелясті береги у сплесках хвиль:

Там злится вода, отбиваясь от лысой скалы,

Отбитые, снова штурмуют утес тот валы,

Как в тигра глазах, ходят искры в бушующем море…

А найголовніше, мабуть, те, що кримські враження – назавжди – знаходять відгомін у душі, душі поета, народжують “дивні співи”:

Из них века плетут бессмертный свой венец.

Такі ж самі почуття охоплюють мене кожного разу після поїздки до Криму. Майже через два століття.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Мій улюблений герой повісті захар беркут.
Образи кримської природи у “Кримських сонетах’ А. Міцкевича