Ми не повинні забути цього поета, цього вірного сина України
Василь Стус… Це ім’я тільки зараз виринає з небуття, щоб розповісти нам страшну правду і про самого автора, і про Україну, яку довго тримали у путах, Україну “ошукану, оспалу, навісну”, Україну, яку не вдалося поставити на коліна. І цю Україну ми бачимо у віршах Василя Стуса, щирого і відданого патріота своєї Батьківщини. Поет жив у ті роки, коли відроджувалися ентузіазм, самовідданість, але в той ж час – безпомічність у практичних справах, брак людей діла. Була і ряснота патріотичних плакальників, надто за “патріотичною” чаркою,
Довколо мене цвинтар душ. на білім цвинтарі народу. Бреду в сльозах. Шукаю броду… (“Довколо мене цвинтар душ…”)
Його мова до українства сповнена тяжких осудів, але, на жаль, мало, хто її сприймає. Скільки болю в рядках:
Ярій, душе! Ярій, а не ридай. У білій стужі серце України. (“Ярій, душе!”)
Не може жити спокійно та людина, яка знаходиться далеко від рідної землі,
Скучив за степом, скучив за лугом. скучив за ставом, скучив за гаєм. скучив за сином, скучив за другом. скучив за матір’ю, за рідним краєм. (“Скучив за степом..”)
Василь Стус любить свою Вітчизну, любить до болю, навіть до ненависті, бо бачить, що Україна стала рабинею, наймичкою:
Зрадлива, зраджена. Вітчизна в серці дзвонить і там росте, нам пригнітивши дух. (Зрадлива, зраджена. Вітчизна)
На Колимі, у таборах, йде очужіння: Україна відрікається від поета, втрачаючи себе саму. Як це боляче для справжнього патріота: “Яка нестерпна рідна чужина, цей погар раю, храм, зазналий скверни!” Він виявився непотрібним, зайвим для тієї України, виявився зовсім чужою людиною і. на жаль, неспроможною захистити саму себе. Та волю Стуса не зломлено, він страждає і одночасно хоче допомогти своїй Вітчизні, допомогти хоч словом, яке рветься з самої глибини душі. Слово болю, розпачу та надії, надії серед болю, горя та розпачу. Автор пише:
Я єсмь. Вітчизно, як і ти, – Єси на все віки і віки. Бо з мого крику рвуться ріки Цнотливої, як куля, мсти. (“Я єсмь. Вітчизно…”)
Ця мста проте не може ні вбити, ні знищити Україну, адже вона йде від вірного сина її. який палко закоханий у й красу, в її людей. Він лише рветься до неї, він лише хоче вирватися з остогидлої неволі, щоб побачити те, що є найдорожчим для кожної людини, – світ рідної землі:
Коли з’являється в солодкім сні моя Вітчизна майже призабута – о як тоді морозять душу пута О вирвись, вирвись, вирвись (“О не дивуй…”)
Ці слова вражають своїм розпачем, розгубленістю. Видно, як страждає Василь Стус. як тяжко йому доводиться у неволі, та ще й далеко від рідної землі. Він проклинає і прославляє свою Батьківщину, він любить і ненавидить її. Але приходить прозріння, і Стус каже: “Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні”. Гріє серце палка любов до України Василя Стуса, який навіть з Колими намагається допомогти рідній землі, хоч підбадьорити її своїм полум’яним словом. Здається мені, що його вірші й зараз хвилюють справжніх патріотів, бо слово цього поета пече вогнем любові та ненависті, гріє та морозить. Василь Стус загинув за неї – а це найбільше, що може дати людина. Значить, ми не повинні забути цього поета, цього вірного сина України!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)