«Я України син, України…» (сторінками «Щоденника» Довженка)
Яскраві спалахи Довженкової уяви були невпокореними, могутніми.
Повністю пригасити їх не вдалося навіть витонченій у своїй жорстокості тоталітарній системі. Про це розповідають сторінки «Щоденника» – цього пекучого клубка філософських роздумів, сум’яття, жорстоких розчарувань, болю, відчаю, пристрасті і великої любові.
В ньому жива, не притрушена пилом часу та історичної брехні дута Митця і Людини.
«Якщо вибирали між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній лише голій правді, істинне те,
Висока національна гідність Олександра Довженка розцінювалася як тяжкий злочин. А митець без неї – як одірваний листочок. І він написав «Україну в огні». Не написати – означало зрадити самому собі. Над письменником навислі грізні хмари. Усі відступилися. Навіть колеги по перу продали.
Друг Берії, «холоднодуха й зла людяна» режисер М. Чауреллі після засідання
Через призму особистих і народних страждань Довженко бачить трагедію всієї України. «Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні. Немає другої України. Немає!» Так, тільки в нас знати свою мову й історію вважалося злочином. «Піхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що історія – це паспорт на загибель. В університеті розмовляли по-українському тільки початківці і поети. Решта вся – по-руськи».
Боліла душа митця за шедеври, поруйновані не в полум’ї війни, а в мирні дні такими собі «дрібнюсінькими людцями». Тому в «Щоденнику» волав до Господа.
…Фізичні сили митця танули… А душа так прагнула творити, літала в такій ясній високості, що не допомагали втихомиритися навіть сльози. «Прости, Україно. Я працював би для тебе день і ніч хоч сто років, і ніколи б не знав ні втоми, ні нудьги, і ніколи не надокучила б мені робота.
Коли б не серце, вимучене й знесилене од болю». Страждав на чужині невимовно, розумів, що в Україні вже йому не жити… А думки і помисли щодня поспішали додому, трепетно стукали у вікно дитинства, милувалися Десною-красунею і лягали на папір печаллю: «Я хочу жити на Вкраїні.
Хай навіть скоротят ь недовгі вже мої літа, я хочу жити на Вкраїні. Нехай зневага і зло людське круг мене, хай кличуть мене ворогом народу безсоромні й жорстокі службовці- людожери. Я України син, України». «Перед смертю попрошу поховати мене десь на лаврських старовинних горах, що їх любив я більш за все на світі, що з них я милувався, дивлячись на свою рідну чернігівську землю».
«Щоденник» – це крик пораненої душі митця, печаль пригноблення, страх за майбутнє України й глибока синівська любов до неї, туга за ненаписаним і нездійсненим.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)