«…І собором дзвінким Україна написалась на мурах тюрми» (за ліричною поезією Стуса)

Наприкінці 50-х – на початку 60-х років у часи гак званої «хрущовської відлиги», здавалося, відкрилися широкі перспективи розвитку нашої культури. Тоді в українську літературу прийшло багато талановитих письменників, поетів, які повірили, що до часів сталінського терору вже ніколи не буде вороття. Саме до того покоління «шістдесятників» і належав Василь Стус. Молодий, розумний, повний сил і творчих задумів, він мріяв працювати для свого народу, для України.

Але оновлення, в яке так вірив поет, тоді не здійснилося: настали брежнєвські «заморозки».

І знову почалося люте цькування справжніх патріотів, які ні за яких обставин не могли піти на компроміси із своєю совісно. Василь Стус теж не змовчав… І за це був тяжко покараний довгими роками перебування в концтаборі.

Упродовж усього свого тернистого життя Василь Стус любив свою Батьківщину палко, пристрасно, а на тій «чужинецькій» землі все йому нагадувало про Україну. Він мріяв побачити рідну землю:

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні,

і лазурова простелися, і душу порятуй мені.

Поетові невимовно тяжко. Іноді здається, що вже несила терпіти знущання, але він не відрікається від своїх

переконань. Розуміє, що інакше не зміг би жити.

Господи, гніву пречистого

благаю – не май за зле.

Де не стоятиму – вистою.

Кожний рядок поезії В. Стуса, кожне його слово вміщує в собі бурю думок, почуттів, асоціацій.

Поезії Стуса притаманне також використання символіки: калина – символ України:

На колимськім морозі калина

зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцена днина,

і собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми.

А чому саме «собором дзвінким Україна написалась на мурах тюрми»? Чи не тому, що Василь хотів бачити і бачив свою Україну вільною, соборною (тобто об’єднаною, неподільною), незважаючи на всі тюремні мури? А от сосна у поета асоціюється з неволею:

І куди не йду, куди не прагну –

смерк сосновий меркне угорі.

Пройшовши крізь усі тортури концтабірного пекла, Василь залишився Людиною. Він страждав, мучився, карався, але не озлився. Поет живе надією, що про нього пам’ятатимуть і чекатимуть:

Це ти,

о пресвята моя зигзице-мати!

До тебе вже шляхів не напитати

і в ніч твою безсонну не зайти.

Та жди мене. Чекай мене. Чекай…

Головне, в чому впевнений Василь, – він живе, бореться і страждає за свою Україну. Хоч вона й не така, якою б хотів її бачити поет, але рідна й мила. Для неї він готовий на всі випробування, які приготувала йому доля.






Суперечливість образу анни кареніної.
«…І собором дзвінким Україна написалась на мурах тюрми» (за ліричною поезією Стуса)