«Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні» (за творчістю Стуса)

Перша половина шістдесятих років була позначена помітним, хоч і нетривалим розквітом духовного життя в Україні.

Після довгих років сталінського терору, що глушив найменші паростки всього свіжого, демократичного, пролунали перші сміливі голоси молодих письменників: В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, В. Коротича, В. Стуса. Вони прагнули по-новому відтворити світ, поглянути на людину не як на гвинтик, а як на неповторну особистість. Це було покоління новаторів, що пробуджувало національну свідомість народу.

У вірші «Як добре те,

що смерті не боюся» розкрито життєве кредо Стуса. З рядків поезії постає образ мужньої людини, патріота-борця, який вірить у свою правоту, у грядущу перемогу.

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся…

Моральну силу вистояти дає героєві переконаність у тому, що правда- за ним, що не набрався він скверни, ненависті, прокльону, каяття. Життя було сповнене добра, любові, благородних вчинків в ім’я України, її народу.

Василь Стус перебуває в неволі, але вірить, що хай і після смерті, та повернеться до свого народу з холодних табірних снігів: «Народе мій, до тебе

я ще верну…» Стус знав, що шлях йому судився трагічний, передчував свою загибель і був готовий до неї. Він вірив, що в смерті з рідним краєм порідниться. Повернення на Україну було безмежно сумним і водночас тріумфальним. Україною жив, марив і снив на чужині. Ця любов була смислом його життя Василя Стуса.

Навіть у похмурих північних пейзажах Василеві бачилася Україна. Невеликий вірш «На колимськім морозі калина..» є тому переконливим доказом. Калина зацвіла і на чужій землі, але рудими слізьми. Навіть за тюремними мурами поет бачить Україну в образі дзвінкого собору. Але знову сумний контраст – картина колимських снігів:

Неосяжна осонцена днина,

і собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми

Безгоміння, безлюддя, довкола,

тільки сонце, і простір, і сніг…

та ота якимись вітрами занесена калина…

У вірші «У цьому полі, синьому, як льон…» казковий образ рідної землі, оповитий чарівним синім кольором. Любов’ю до України, тугою та журбою за нею пройнято багато інших поезій Стуса: «За мною Київ тягнеться у снах», «Сосна із ночі випливла…», «Такий близький ти, краю мій».

Стус був патріотом у найвищому, найбдагородиішому значенні цього слова. За свою любов до України він заплатив життям. Любити рідний край- не означає лише захоплюватися його красою.

Справжня любов полягає в тому, щоб об’єктивно висвітлювати життя народу, темні сторінки історії. Через поетичні роздуми, картини скупої північної природи й спогади про Україну Василь Стус розкриває трагедію рідного краю і одночасно прославляє тих, хто виступав за правду, за любов, не корився кривді, вірив у перемогу:

Щедрує вам безсмертя щедрий вечір

в новій Вітчизні – по громаді спроб.






Гордість україни твір.
«Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні» (за творчістю Стуса)