Корифей української літератури М. Старицький
М. П. Старицький – один з корифеїв української драматургії. Він залишив глибокий слід в українській культурі. Крім драматичних творів, писав вірші й прозу, був видатним актором, талановитим режисером, сумлінним громадським діячем. Виходець із малозаможної поміщицької сім’ї, де у великій шані були журнали “Современник”, “Отечественньїе записки”, твори російських і зарубіжних письменників, “Кобзар” Шевченка і збірки українських фольклорних творів, юнак уже в студентські роки сформував свої суспільно-політичні й естетичні
Мене вразило те, що все своє життя М. Старицький підпорядкував високій меті – :”душею і думкою послужить рідному народові” У листі до І. Франка, свого товариша по перу, він писав:
У п’єсах Михайло Старицький порушив різні проблеми: нещасливе кохання сільської дівчини, критика популярної в ті роки ідеї “злиття” пана з мужиком, соціальні взаємини в українському пореформеному селі, творчі будні акторів, національно-визвольна боротьба українського народу, поступове наростання незадоволення існуючими порядками тощо. Серед п’єс М. Cтарицького, подвижницьке життя якого гідне пошани і вдячності, найбільший слід в пам’яті залишили такі, як “Не судилось”, “Талан”, “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, “Остання ніч”. П’єса “Не судилось”, назву якої для приглушення соціального спрямування автор змінював декілька разів, ввійшла до так званого золотого фонду нашої літератури. Головна героїня п’єси – селянська дівчина Катря. Вона закохалася в панича. Історія традиційна, та вона дата змогу письменникові порушити актуальну проблему того часу: огидну суть суспільства, заснованого на соціальній нерівності. Письменник не просто висвітлює проблеми, а и виражає своє ставлення до описуваного, викриває панський лібералізм і псевдопатріотизм у стилі Великого Кобзаря. За особистою драмою головних героїв автор побачив розтлінну панську мораль, носієм якої в п’єсі виступає Михайло Ляшенко.
Образ Катрі запам’ятовується надовго. Дзвонарівна щиро кохає і хоче паруватися з паничем навіки, проте своїм селянським розумом знає, що паруються тільки рівні. В душі дівчини є надія на добрий виняток. У відповідь на застереження Дмитра вона говорить: “Не звір же він?!”. Та сталося не так, як сподівалося: Катря стала жертвою свого щирого почуття. Сильна й вольова, з глибокими душевними почуттями, не змогла дівчина здолати пасивність панича, який не здатен боротися за своє кохання. Ідея драми нагадує основну думку твору А. Тесленка “Страчене життя”: у світі, де панує жадоба наживи, де процвітає лицемірство і користолюбство, жорстокість і розпуста, немає місця нічому світлому. Дмитро Ковбань щиро кохає Катрю і ненавидить паничів. Він знає добре, що паничі завжди жили неправдою. У гніві юнак вбиває панича Михайла.
Тему кохання М. Старицький переносить і на сторінки соціально-побутової драми “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”. Проте в цій драмі тема кохання переростає в тему соціальних суперечностей між трудящим людом і сільськими багатіями. Головні герої драми – вісімнадцятирічна дівчина Маруся і підстаркуватий Хома, який хоче одружитися з Марусею, намагаючись красу, кохання замінити грішми. Хома діє мерзенними засобами: він розбиває щастя закоханих (Марусю щиро кохає Грицько), що приводить до отруєння парубка і божевілля дівчини. Ця драма, позначена широким використанням музично-пісенного фольклору, і сьогодні входить до сценічного репертуару українських театрів.
Чільне місце в творчій спадщині М. Старицького займають твори на історичні теми: “Богдан Хмельницький”, “Оборона Буші”, “Маруся Богуславка”, “Остання ніч” та “Юрко Довбиш”. Письменник-драматург художньо дослідив історичне минуле України і тим самим надихнув сучасників у їхній боротьбі за незалежність рідного краю. Щирим патріотом землі виступає Степан Брат-ковський у п’єсі “Остання ніч”. Він – непідкупний і не розуміє тих, хто зраджує “отчизну свою”. З його вуст зриваються болісні слова, звернені до України: “Що станеться з тобою, Україно, коли тебе найкращі сини – ради страху, ради мамони – зрадять?”.
Драму “Талан” М. Старицький присвятив найпопулярнішій акторці свого часу Марії Заньковецькій, яка стала прототипом Марії Лучицької – головної героїні драми. Лучицька хоче нести світле мистецтва широким масам, виховувати їх. Однак на її шляху багато перешкод: бездарна Квятковська, деспот Ко-тенко, продажний журналіст Юркович. Лучицька – вольова жінка. Вона знаходить у собі сили і повертається до театру.
П’єса закінчується трагічно: талановита акторка помирає. Таким гірким був її талант, такою гіркою була її доля. Творчість М. Старицького заслуговує високої оцінки. На думку Лесі Українки, він увесь вік дбав, “щоб наше слово не вмирало” Його багатогранна творча діяльність була підпорядкована високим завданням піднесення української національної культури на світові рівні, розбудженню приспаних національних почуттів, що є і на сьогоднішній день досить актуальним.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)