Григорій Косинка “Фавст”
Фавст
Коли догорятиме у віках остання зоря – горітиме моя мисль і страждання, а на чорній смузі неба кривавими літерами спалахнуть пророчі Франкові слова:
“Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздоріжжі. Людським презирством, ніби струпом, вкритий!..”
В імені твоєму, Фавсте з Поділля, я пишу ці рядки. Хай наступні покоління згадають твоє ім’я велике, хай на коліна стануть перед стражданнями твоїми.
Дорогий мені, до болю рідний Фавсте. Ти не знаєш, зрозуміла річ, таких слів страшних, як “Народна трагедія”
…Тоді саме Різдвяні ночі клепав мороз, коли до нашої камери перевели із тюремної “секретки” Конюшину: з обличчя був сивий, схожий на Фавста, що його звикли бачити у виставах оперових театрів.
Губи Конюшини спухли, він ловив і ковтав тепле й важке повітря камери, а сам робив тремтячими руками якісь дивні рухи,
Махлаюватий селюк, він підозріло оглядав усіх присутніх, до всіх ласкаво усміхався, шептав щось, а далі несподівано сів на краєчок нар і голосно, під регіт присутніх заявив:
– Диви, от історія… ї тут люди є.
Камера, повторюю, зустріла слова Конюшини сміхом: уперше, вирішили всі довелося людині познайомитися з тюрмою.
Офіцер Клєнцов, що любив був залякувати таких новаків, пильно оглянув Конюшину з усіх боків, іронічно скривив рота і суворо, допитливо звернувся до Конюшини:
– Бандит?..
Конюшина мовчав. Тоді офіцер, не стримуючи більше сміху, сказав до всіх присутніх у камері:
– Фауста привели. Посидим больше – Гете увидим… А все-таки, парнишка, за какие грехи тебя в нашу камеру пригнали, а?
Конюшина не поспішав відповідати, він звів стомлені очі на згорбленого Клєнцова, на всіх і несподівано запитав офіцера з ноткою злоби:
– Хіба тобі не однаково?
З кутка, недалеко вікна, пролунав хриплий бас:
– Правильно. Молодець, Фавст. Так і треба одказувати… Він же тебе не питає, чого ти погони згубив? – визвірився до Клєнцова той – таки хриплий голос з кутка.
Клєнцов в’їдливо огризнувся, але його ніхто не підтримав. Правда, усім до вподоби було нове прізвище, що його дав Конюшині Клєнцов.
По камері бігав у валянках невідомий Фавстові чоловік, з походження і вимови, ви дно було, поляк, і все лаяв свої зуби, спльовуючи раз у раз ріденьку слину з рота.
Коли пан Яцьківський – так звали його – зупинився навпроти Фавста й попросив скрутити йому цигарку, то Фавст щиро почав йому раяти:
– Що, зуби? Знаю. Це якби самогон – первак, а тоді намочити махорки з папороттю й закласти на той пеньок – повірте, одразу заніміє. Я знаю.
Яцьківський образився:
– Цо? Заніміє? Ти краще, хлопе, порай це своєму батькові, розумієш? Маєш його? Заніміє.
Але Конюшина не бачив, здавалося, нічого образливого: порада була як порада. Йому навіть зробилося трохи смішно, що такий плюгавий панок у валянках, а диви – настовбурчився, розсердився і гасає по камері з кутка в куток.
Знизавши плечима, Конюшина мимоволі задивився на цього гоноровитого пана.
А треба знати, що пан Яцьківський був із своїм гонором за втіху для цілої камери: конфедератка, австрійська шинеля з білими орлами, бундючні вуса, а вже гонору того, то тільки в’їдливий Клєнцов міг його збити, жартуючи:
– У пана Яцьківського, – казав він серйозно, – воша теж дурно не лізе. Чому, поспитаєте? Вона завжди шукає історичні межі, що їх позбулися поляки…
Яцьківський, зрозуміла річ, люто лаявся на такі слова, але хіба можна зупинити Клєнцова?
– …пан Яцьківський, – не звертаючи на лайку, говорив Клєнцов, – найбільше тужить і журиться за блискучим минулим Степана Баторія… А щодо вошей, то я на власні вуха чув, як він запитував одну блондинку: з якого воєводства, пані? З Бельведеру?..
Це, повторюю, було між іншим, побутова дрібничка, не варта серйозної уваги, бо сварилися ми день у день разів п’ять – шість, коли говорили на такі гострі теми. Я занотовую цю дрібничку тому, щоб колись намалювати образ Клєнцова як носія великодержавного шовінізму.
Фауст розповідав свої сни про Поділля, а ми тлумачили їх.
У глухих коридорах свистять вартові, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук благословляє матюком Христа і нас усіх… Заспана камера встає, кидає жужмом постіль по кутках і, прокашлюючись, стає по-військовому у дві лави, був такий звичай – висотати з арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський.
Декілька слів про Конончука. Це – темне і вбоге село, село, яке підписує собі акти обвинувачення трьома хрестиками, а вже пізніше, в тюрмі, падає додолу на коліна, коли побачить кришку хліба; нужа на такому Конончукові така велика і плідна, що здається іноді, ніби його тіло навмисне засіяно висівками – вошами; тіло, схоже на рябе мило… Коли пройде вранішня повірка – завжди коротка і занадто вже ділова, – Конончук сідає, як каже Клєнцов, “чигати газету”: “блондинки” впилися йому в тіло, і треба довго шарувати Конончукові свої кістки товстою, мужицькою сорочкою, щоб примусити тих “блондинок” падати й сипатися на поміст…
Висівки сиплються – така нужа! Обличчя у Фавста кривиться, мов у дитини, – він от-от, здається, розплачеться; важко зітхає, журно хитає головою і, допомагаючи Конончукові, бере одну “блондинку” за лапки, кладе її на поміст і дико б’є черевиком…
– Отак її треба! – приказує Фавст.
– Ех, Конончук, Конончук! Твоя “блондинка”, видно, не з Бельведеру? Бачиш, вона не ляскає під черевиком, як пана Яцьківського воша. То воша, можна сказати, інтелігентна, панська воша… Правда, господин поручик?
Після такої репліки, а головне – такого безцеремонного і різкого запитання з боку Фавста до Клєнцова у мене великий сумнів, що Фавст – незрячий гречкосій… Хто він такий?
Мотив цей розробити.
Клєнцов польською мовою (він сидів у польських тюрмах, де дають з патронату білий хліб, вряди-годи масло, каву, а книжок – професорська, мовляв, бібліотека) гне матюки і пильно, з ненавистю й підозрою дивиться у вічі Фавстові.
– Жаль-жаль, – говорить Клєнцов, – що тебе не посадовили до блатних… Жаль, там би одразу бандитський дух вивіявся…
Фавст щиро сміється.
– Що мені блатні, – каже він, – адже там скрізь – ми, а не ви… Офіцера зустріти, та ще й офіцера з лейбиком – другий табак, Клєнцов. Справді, як вони, варвари, тримають вас невинно п’ятий місяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, а я…
…Хто такий Фавст? У мене більше ніяких сумнівів, що це не такий уже звичайний собі дядюшка з далекого Поділля.
На цьому місці межи Фавстом і Клєнцовим, як пишуть деякі галичани, завжди розпочинається лайка, але сьогодні обійшлися обидва без неї; правда, Клєнцов устиг все-таки огризнутися:
– Пять месяцев, господин Фауст, еще не трепка, а ты… ты определенно пойдешь в земельний комитет спасать самостийную…
– Сволоч ти! – коротко ругнув Фавст. Але наш похмурий, вічно заляканий карцерами й карами староста зупинив короткою лайкою обох і, обвівши очима по всіх кутках камери, наказав ставати в ряди – у дві лави: надходила чергова візитація тюремного начальства – повірка по-старому й по-новому.
Ще далеко до камери було чути дзвін острогів – дзінь, дзінь… Блискучі кавалерійські остроги носив, як відомо було нам, начальник корпусу № 6 – прищуватий, синьо-гнідий якийсь на виду, цинічно-нахабний – Бейзер (євреї – арештанти дали йому прізвисько – Злий Собака); він завжди, коли тільки одвідував нашу камеру, дивився в першу чергу па вбоге Конончукове лахміття – кривив з огидою обличчя так, ніби він побачив кубло гадів, а не постіль Конончукову.
Спльовував на долівку, хоч нам за інструкцією категорично було заборонено плювати на підлогу. Бейзер переводив свої сухі, зеленкуваті очі, схожі трохи на баранячі, на Фавста – він раз у раз робив Фавстові якесь запитання, не було того дня, щоб він оминув його в ряду, не поспитавши:
– В чем обвиняют тебя?..
Ми всі з великим напруженням чекали на цю відповідь: цікаво, за яку провину посадовили цього таємничого Фавста? Висидіти три місяці в “секретці”, знали ми, не всякий зможе… А сам Конюшина Прокіп удавав з себе – не було ніякого сумніву – наївного селюка з Поділля.
Пильно дивилися – разом з Бейзером – у сірі, гранітні Фавстові очі – там глибоко глибоко заховано було ненависть і зневагу не тільки до Бейзера, а до всіх нас; ненависть іноді іскрами вигравала на чоловічках, – тоді у Фавста тремтіли з обурення руки, але він завжди умів стримувати свої чуття – він спокійно, навіть занадто вже спокійно, відповідав запитанням:
– За що? Що, повстання.
Така відповідь нервувала Бейзера, – він не міг стримати свого гніву, він висмикував з чорної – офіцерського сукна – шинелі руку і, тупаючи ногою, вимахував тією рукою так, ніби намагався на всю силу вдарити Фавста в обличчя…
– Бандит, бога твою мать, а? – оскаженіло вигукував Бейзер.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)