Григорій Сковорода й українське письменство 1920-х років

Значення творчості Григорія Сковороди для сучасної культури незаперечне. Унікальна постать української культури була наново «відкрита» ще в 1920-і роки, коли святкується двохсотліття з дня народження філософа й з’являється ряд художніх творів, присвячених українському мислителеві.

У 1920-І роки швидкий темп існування перенаселених міських кварталів «розмиває» у свідомості мешканців традиційні цінності. Все більше людей охоплені ностальгією за гармонійним минулим. Масові пошуки своїх історичних коренів привертають увагу до етнографічних

досліджень, відновлюють націоналістичні рухи.

Прагнення простоти виявляється в тяжінні до природного способу життя: мисливства, рибальства, мандрів і спорту, цьому у великій мірі має завдячувати культ Сковороди серед української літературної богеми – Павла Тичини, Михайла Філянського, Максима Рильського.

Скажімо, в ранній творчості Тичини, позначеній найвищим творчим злетом, життю й ученню барокового філософа й поета присвячена драматична поема «Сковорода», та й більшість поезій цього періоду, які утворюють збірки «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», також декотрі з поезій, що ввійшли в збірку

«Плуг», виросла з українського бароко, відродженого в XIX столітті, «неалмічності» Г. Сковороди, за виразом Василя Барки.

Відомо, що у XIX та на початку XX століття Сковорода був відомий радше як незвична, навіть скандальна постать, ніж як автор. Тож не дивно, що найвідомішими характеристиками Сковороди того часу були не філософські побудови, а звички, факти біографії, особливо схильність до мандрівного способу життя.

Певна частина художніх текстів 1920-х років, окрім роздумів над феноменом Сковороди, закликала до наслідування його мандрівного способу життя:

Бери сакви, і рідний дім покинь,

І пий холодну, мовчазну глибінь

На взліссях, де медово спіють дині!

Учися чистоти і простоти

І, стопчуюючи килим золотий,

Забудь про вежі темної гордині (М. Рильський).

Ці шляхи «оприроднення» життя постійно вживають, наприклад, ліричні герої Івана Багряного задля заспокоєння й зосередження: мандрам і мисливству присвячена певна частина його ранньої лірики («Рибалки», «Чорноземля», «Над Россю», «З "мисливської сонати"»).

Заперечення бездушної цивілізації найчастіше проявляється в критиці міського способу життя та ідеалізуванні сільського.

Протистояння раннього Багряного міській цивілізації безкомпромісна. Для Багряного ціль утечі на природу – набуття рівноваги через переживання первісних безпосередніх почуттів:

І крикнув так, аж млосно… аж відгукнулись балки…

Простіть, що ніби п’яний, що ніби троглодит, –

Це я утік від бруку туди, де бігав змалку, –

А ледь було не звик там і киснуть, і нидіть.

Ми бачимо, що мудре споглядання й самопізнання Сковороди були гідною альтернативою безумству революційного лихоліття.

На жаль, голос «українського старчика» потонув серед гасел, які закликали до перетворення життя без перетворення самої людини.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)
Loading...



Твір по айвенго.
Григорій Сковорода й українське письменство 1920-х років