Доповідь на тему: Григорій Сковорода й українське письменство 1920-х років

Значення творчості Григорія Сковороди для сучасної культури незаперечне. Унікальна постать української культури була наново “відкрита” ще в 1920-і роки! коли святкується двохсотліття з дня народження філософа й з’являється низка художніх творів, присвячених українському мислителеві. У 1920-і роки швидкий темп існування перенаселених міських кварталів “розмиває” у свідомості мешканців традиційні цінності. Все більше людей охоплені ностальгією за гармонійним минулим. Масові пошуки своїх історичних коренів привертають увагу

до етнографічних досліджень, відновлюють націоналістичні рухи. Прагнення простоти виявляється в тяжінні до природного способу життя: мисливства, рибальства, мандрів і спорту, цьому великою мірою має завдячувати культ Сковороди серед української літературної богеми – Павла Тичини, Михайла Філянського, Максима Рильського.

Скажімо, в ранній творчості Тичини, позначеній найвищим творчим злетом, життю й ученню барокового філософа й поета присвячена драматична поема “Сковорода”, та й більшість поезій цього періоду, які утворюють збірки “Сонячні кларнети”, “Замість сонетів і октав”, також декотрі з поезій,

що ввійшли в збірку “Плуг”, виросла з українського бароко, відродженого в XІX столітті, з “псалмічності” Г. Сковороди, за виразом Василя Барки.

Відомо, що у XІX та на початку XX століття Сковорода був відомий радше як незвична, навіть скандальна постать, ніж як автор. Тож не дивно, що найвідоміши-ми характеристиками Сковороди того часу були не філософські побудови, а звички, факти біографії, особливо схильність до мандрівного способу життя. Певна частина художніх текстів 1920-х років, окрім роздумів над феноменом Сковороди, закликала до наслідування його мандрівного способу життя:

Бери сакви, і рідний дім покинь, І пий холодну, мовчазну глибінь На взліссях, де медово спіють дині! Учися чистоти і простоти І, стопчуюючи килим золотий, Забудь про вежі темної гордині. (М. Рильський)

Ці шляхи “оприродкення” життя постійно вживають, наприклад, ліричні герої Івана Багряного задля заспокоєння й зосередження: мандрам і мисливству присвячена певна частина його ранньої лірики (“Рибалки”, “Чорноземля”, “Над Россю”, “З “Мисливської сонати”). Заперечення бездушної цивілізації найчастіше проявляється в критиці міського способу життя та ідеалізуванні сільського. Сковорода називає місто уособленням корисливості, бездушного прагматизму і відмовляється від його вигод:

Пропадайте, думьі трудньї, Города премноголюдньї! А я с хліба куском умру на месте таком.

Протистояння міській цивілізації безкомпромісне. Для автора ціль утечі на природу – набуття рівноваги через переживання первісних безпосередніх почуттів:

І крикнув так, аж млосно…

Аж відгукнулись балки…

Простіть, що ніби п’яний, що ніби троглодит, Це я утік від бруку туди, де бігав змалку, А ледь було не звик там і киснуть, і нидіть.

Ми бачимо, що мудре споглядання й самопізнання Сковороди були гідною альтернативою безумству революційного лихоліття. На жаль, голос “українського старчика” потонув серед гасел, які закликали до перетворення життя без перетворення самої людини.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Образ сонця у балады про соняшник.
Доповідь на тему: Григорій Сковорода й українське письменство 1920-х років