Василь Стус – утілення моральних переваг вільнодумної людини
Ярій, душе, Ярій, а не ридай!
У білій стужі сонце України,
А ти шукай червону тінь калини
На чорних, водах – тінь її шукай.
В. Стус
Поетична творчість завжди навіває спогади. Спогади минулого, марення майбутнього, осмислення сучасного. Лише поети назавжди зберігають дійсність, залишаючи минуле, пророкуючи майбутнє. Сум, жах, страждання за рідну Батьківщину, але невмируща віра у світле майбутнє України сповнює поезію “розстріляного відродження”, покоління шістдесятників. Усім своїм єством вони любили рідний край і страждали
…дай, Україно, гордого шляху,
Дай, Україно, гордого лику…
Ці слова належать українському поетові, публіцисту, перекладачу Василю Огуду. Усе його життя стало освідченням у любові до України, найріднішої і найжаданішої, і дорогою до неї. Саме ця любов вирішила долю поета Ім’я поета – боротьба, Ім’я поета – Україна. Василь Стус, надзвичайно обдарована особистість, маючи великий хист до творчості, відчуваючи у собі потребу писати, складати вірші, боротися за велич України,
Поет – насамперед, людина
Повна добра і любові.
Поетом себе не вважаю,
Маю себе за людину,
Що вміє писати вірші.
Якби було краще жити,
Я б віршів не писав.
Я б робив коло землі.
Ще поціновую здатність
Чесно померти.
Ці рядки свідчать про великий талант, що криється в його душі, життєдайність його поезії і музи, що блукає закутками онімілої землі, тиснеться в серця людей, але даремно, бо весь час переслідується. Автор шукав свого шляху, пориваючись на гору, несміло думаючи про Олімп. Але, відчувши, що його дорога веде на Голгофу, не схаменувся, не збавив кроку, рішуче прямував до власної загибелі. Бувши людиною суворою, правдивою, не став на шлях малодушних вагань. З високо піднятою головою поніс життя на вівтар Батьківщини й мистецтва-безоглядно, цілком.
Краса страждань – найвища краса, але поезія Стуса багата барвами життя й грою соків землі, ніжністю почуттів і якоюсь особливою ласкою до всього живого. У прозорій душі поета яскравими осінніми спалахами ясніла краса світу – барвами осінніх айстр, уранішнім співом птаха, розлитою водою жалів. Життя його пройшло по етапах, і, зазираючи в зону смерті, дивився на нього збоку, відчужено. Читаєш його вірші і здається, що вони писані людиною, яка спроможна залишати тіло й сповнюватися волею духа.
Перебуваючи на засланні, занурившись у світ таборів, знущань, наруги, виконуючи непосильний труд, Василь Стус підірвав своє здоров’я, але дух йото лишився незламним. Переживаючи страхіття таборів, мав великий потяг до життя, до дії в сьогоднішньому дні. Велика туга за родиною стискає його кволі груди:
Жінку лишив на наругу, маму лишив на біду…
Зворушує любов В. Стуса до рідної матері. Вітаючи її з днем народження, пише: “Дорога, золота моя матінко! Вітаю тебе з днем народження! Цілую твої згорьовані руки, зів’ялі щічки, ласкаві очі і бажаю тобі здоров’я, а все інше, може, дасть нам Бог. Твій Василь”. Якою любов’ю, ніжністю сповнені. У своїх листах він намагається переконати матір, що він щасливий мати таку долю, що впевнений – його страждання не пройдуть марно: “Я пишу вірші і гадаю, що вони колись будуть потрібні моєму народові…”
Поет увесь час сповнений оптимізму, але не приховує гіркоти свого існування:
Біда так тяжко пише мною…
Як хочеться вмерти.
Це поклик зневіреної душі. Він відчуває, що не витримує, і готовий прийняти смерть, але до останньої хвилини прагне гідно смерті, з гордо піднятою головою:
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст…
Це добре, що сьогодні ми маємо можливість вивчати творчість поета. Вірші В. Стуса не можна просто гортати – у них треба входити й повільно обживати, як обживав поет на етапах свої камери. І тоді відкриється унікальна сторінка поезії XX століття – віку відчуження. Поет заплатив життям за безсмертя свого імені. Його ім’я символічне для кінця XX століття. Проти течії, за найжорстокіших обставин, він проніс у руслі української традиції ідеали гуманізму й патріотизму – і по-лицарськи зберіг вірність цим ідеалам до кінця. Саме такі люди тримають українську культуру, вони відповідальні за духовну спадщину, за власну душу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)