Коли прийшла Твардовскому думка написати поему “Василь Теркин”?


За словами самого автора, це трапилося навесні 1942 року, коли, приїхавши на якийсь строк у Москву, він, заглянувши у свої зошити, вирішив “пожвавити” старого героя. Однак це аж ніяк не означало механічного рішення вже колись поставленого завдання: “Глибина всенародно-історичного подвигу у Вітчизняній війні, – відзначив поет, – з першого дня відрізняла її від яких би те не було інших війн і тим більше військових кампаній”.

Рішення, по зауваженню А. Туркова, “дуже в дусі Твардовского”: повернутися до старої проблеми й відкрити в ній колишні, раніше не замічені можливості, змусити зазвучати по-новому. І цілком зрозуміле здивування критика, як багато дослідників через багато років після завершення поеми “не зауважували величезної відстані, що відокремлює напівмеханічну фігуру від реалістичного образа великої узагальнюючої сили”.

Це тим більше дивно, що сам Твардовский ясно бачив “недостатність” старого героя, що вийшов із традицій тих часів, коли розраховане на масового читача поетичне слово було нарочито спрощеним, як би “приладженим” до культурного й політичного рівня читача. Тепер же від поета був потрібний вірш, у якому б “відкликання думок шляхетних, Звучав, як дзвін на вежі вічової В дні торжеств і лих народних” і “мірний звук… могутніх слів Запалював бійця для битви”.

Якою мірою вдалося

це Твардовскому? Відповідь – у листах читачів “Василя Теркина”, у першу чергу фронтовиків. Бійці побачили в образі Теркина самих себе, своїх товаришів. Образ героя був сприйнятий як свій, народний, він надихав воїнів на подвиги; добуток, по, численним твердженням, було сприйнято як краще з того, що створила наша російська поезія за час Вітчизняної війни

Після появи 4 вересня 1942 року в газеті Західного фронту “Червоноармійська правда” перших розділів поеми для Твардовского вона стає основною й головною роботою на фронті. “Жодна з моїх робіт, – зізнається він пізніше, – не давалася мені так важко спочатку й не йшла так легко потім, як “Василь Теркин”.

В одному з листів, повідомляючи про свою роботу над “Історією 1812 року”, Лев Толстої писав: “…я тепер письменник всіма силами своєї душі й пишу й обмірковую, як я ще ніколи не писав і /не/ обдум/ /ивал/”. Ці слова міг сказати про себе й Твардовский, “всіма силами своєї душі” отдававшийся роботі над “Книгою про бійця”. І це нез амедлило позначитися на всім настрое добутку, на природності, сучасності, якийсь особою близькості героя до його головного читача – фронтовикові. У ньому бачили свого сучасника й однополчанина, він був прийнятий і зарахований у ряди “одягнених у справедливу шинель бійця” воїнів

Фронтовики писали авторові про те, що він “з фотографічною точністю” передав будні бойового життя що полум’яний вірш поеми йде разом з бійцями в атаку що поему читають у будь-яких умовах: в окопі, у траншеї, на марші, тому що бачать у ній енциклопедію фронтового життя бійця, у якій порушені всі питання його життя. “Їй немає ціни. І цю ціну вона ніколи не втратить”. І це – лише мала частина того, що було написано. у численних листах авторові

“Василь Теркин” ішов разом із Твардовским, як сказав сам поет, “дорогами війни В єдиному братерстві військовому” до самого Дня Перемоги. “…Робота моя закінчується по збігу із закінченням війни. Потрібно ще одне зусилля освіженої душі й тіла – і можна буде поставити крапку”, – писав він 4 травня 1945 року М. Г. Плескачевскому.

Крапка була поставлена в ніч із 9 на 10 травня, коли була написана остання заключна глава “Від автора”, почата рядками “Похоронної пісні” гусляра Иакинфа Маглановича з пушкінського циклу “Пісні західних слов’ян”:

Світить місяць, ніч ясна, Чарка випита до дна…

Іскрометна, стрімка, написана блискуче, виконана радості, що рветься назовні, і непомірному смутку вона воістину гідна зачину великого Пушкіна, ні із чим не порівнянну силу слова якого Твардовский, за його словами, відчув “у повну міру своєї душі” лише в дні гострого болю за рідну землю перед особою страшної погрози всьому найдорожчому, самому заповітному, і для нього “начебто вперше… пролунали строфи його (Пушкіна.) виконаної гордовитого достоїнства патріотичної лірики”. Писалася остання глава легко й швидко. За свідченням А. Л. Гришунина, що підготувало видання поеми в серії “Літературні пам’ятники”, до глави – випадок незвичайний для Твардовского – майже немає варіантів, лише дві-три стилістичні виправлення в наступних виданнях

День Перемоги поет зустрів у невеликому прусском містечку Тапиау (нині Гвардєйськ). По спогадах О. Верейского, було сонячно й пекуче, всі були схвильовані й незвичайно радісні. На залитої сонцем вулиці гірко плакав солдатів, а підійшов до нього Твардовский, намагаючись заспокоїти, обійняв і щось довго говорив, солдат же увесь час повторював крізь сльози: “Сьогодні люди перестали вбивати один одного”. Так, важко було відразу звикнути, усвідомити, що наступив нарешті той день, якого стільки років у тяжких борошнах і безмірному горі чекали. А ввечері гримів салют із всіх видів зброї. Стріляли всі, палили у світле від різнобарвних трас небо з наганів, гвинтівок. Стріляв і Твардовский, а спустошивши барабан, пішов до себе й замкнувся. У невгамовному шумі співу, реготу, лементів, серед всіх звуків радості, що рвалася назовні, у стані як би раптового осяяння він завершував свій ратний подвиг:

З думкою, може сміливої, Присвятити улюблена праця Полеглі пам’яті священної Всім друзям пори військової, Всім серцям, чий дорогий суд

Ставлячи останню крапку, поет міг із чистою совістю повторити слідом за Львом Толстим: “Герой же моєї повісті, якого я люблю всіма силами душі, якого намагався відтворити у всій красі його і який завжди був, є й буде прекрасний, – правда”.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Роль інакомовлення в літературі хх століття.
Коли прийшла Твардовскому думка написати поему “Василь Теркин”?