Твір за повістю Бориса Васильєва “А світанки тут тихі”

За вікном буяє весна і світить сонце, як і десятки років тому. Цвіте бузок і червоніють тюльпани, як і десятки років тому. Голубіє мирне небо і співають пташки у високості, як і десятки років тому. Підростає, щебече малеча і воркують біля неї батьки, дідусі та бабусі, як і десятки років тому. Крилата юнь прагне досягти вершин знань і професійності, як і десятки років тому. Люди сміються, радіють, працюють, кохають і перемагають! В усі віки було і буде так! Так було і влітку 1941 року. Аж раптом пролунав заклик: “Вставай, страна огромная, вставай на смертний бой. Час зупинився для мільйонів людей нашої Батьківщини. Для героїв повісті Б. Васильєва він також зупинився.

“Жінки на війні”. Жінка і війна… Про це не можна говорити без хвилювання. Мати, любляча дружина, турботлива сестра чи кохана – вона нарівні з чоловіком рішуче і відважно стала на захист Батьківщини в грізні роки воєнного лихоліття. Воїном жінка ставала не за вказівкою чи з примусу, а добровільно, за власним сумлінням. Медсестра, радистка, кухар, снайпер, зенітниця, кулеметниця, пілот вершили священну справу – боронили рідну землю від ненависних загарбників. Багато українських жінок виборювали перемогу у Великій Вітчизняній війні. В армії служили понад 800 тис. жінок, у т. ч. 127 тисяч представниць України.

Змінивши ошатні сукні на військовий одяг, вони пройшли сувору школу бойового загартовування, мужньо долали виснажливі фронтові незгоди, боролися з ворогом у партизанських загонах, антифашистському підпіллі.

За видатні заслуги перед Вітчизною, мужність і героїзм понад 100 тисяч жінок нагороджені орденами та медалями. 91 жінка удостоєна звання Героя Радянського Союзу, 27 із них народилися в Україні. їхні прізвища стали символом незламності духу і волі.

“Велика і надзвичайна тема – українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства?” Так до болю правдиво в 1941 р. передбачив О. Довженко долю української матері, сестри, дружини, коханої, що спіткала їх під час війни. Перед нами – феномен історії – жінка-учасниця війни, що добровільно прийшла на фронт і воювала з ворогом поруч з чоловіками. Але психологічно, морально їй було набагато важче. Скільком із них так і не пощастило героїнею ввійти у мирне життя, створити сім’ю, бути коханою, народити дітей…

Йдеться про один з епізодів Великої Вітчизняної війни: п’ять дівчат-зенітниць під командуванням старшини Федота Васкова переслідують велику групу фашистських диверсантів і вступають з ними в бій. Ішов травень 1942 року. Події відбуваються на Мурманській дорозі на північ від Ленінграда.

Федрту Євграфовичу Васкову весною 1942 р. виповнилося 32 роки. Він сам згадує про те, що закінчив лише 4 класи, вмів читати-писати. Він вважав себе, своє життя щасливим. Закінчив полкову школу і за 10 років дослужився до звання старшини. Він був учасником фінської війни, з якої повернувся з двома медалями. Та це його не тішило: сімейне життя не склалося. Він розлучився з дружиною, через суд забрав сина і відвіз його своїй матері. Але через рік його хлопчик помер; “і відтоді Васков усміхнувся всього тричі: генералові, який орден йому вручав, хірургові, що осколок з його плеча витяг, та хазяйці своїй Марії Никифорівні, за кмітливість”.

Старшина був дуже добрий і вимогливий одночасно. Це у нього з юності. Йому прийшлося тяжко працювати задля родини з 14 років. Отож труднощі...

його ніяк не лякали. Він був фізично загартований, відповідальний. Як умів, піклувався про дівчат-зенітниць. “Нема тут жінок! Є бійці, і є командири”, – раз і назавжди поставив статутну вимогу Федот Васков.

Розповідь про Лізу Бричкіну. Ліза була родом з Брянщини. Батько був лісником, а мати вже кілька років лежала прикута до ліжка, і Ліза ретельно її доглядала. Жили на кордоні. Дівчина дуже багато працювала. З 14 років намагалася опанувати секрети жіночого мистецтва, але в неї щось не виходило. І тому Ліза стала замкнутою, мовчазною, уникала веселих компаній. А разом з тим їй так хотілося ласки і тепла! Тягуче почуття самотності давило її, переслідувало. Ліза ніколи не чула доброго слова, не відчувала бсдай найменшої ніжності до себе. І тому не дивно, що “усі 19 років прожила у відчутті завтрашнього дня. Щоранку її обпікало нетерпляче передчуття осяйного щастя”. Та щастя обходило її стороною. Мати померла. Батько нещадно пив.

Ліза щоденно мріяла про від’їзд у місто, де хотіла продовжити навчання. Мрія про навчання не збулася: почалася війна. Ліза потрапила на оборонні роботи, а восени опинилася за Валдаєм, “приліпилася до зенітної частини” і так опинилася на 171-му роз’їзді. Дівчина була надійною, витривалою, а ще – закоханою у Федота Євграфовича. Саме думаючи про нього, Ліза забула взяти лату і ступила в болото. їй зігрівала душу і серце обіцянка Васкова поспівати разом… пізніше… Лізу “лякала самотність, мертва, замогильна тиша”. І коли перед нею раптом спучився величезний болотяний пухир, сахнулася на крок убік. Але цей крок був фатальним. Жердина не врятувала, і дівчина “упала в холодну рідку твань”. Автор з болем підкреслює, що ота рятівна стежка була десь зовсім поруч, “крок, півкроку від неї, але ці півкроку вже неможливо було зробити”. її крик ніхто не почув… Врятувати ніхто не міг… Ліза до останнього вірила в синє небо, тяглася до нього. Востаннє побачила світле сонце, “тепле, нестерпно яскраве, як обіцянка завтрашнього дня. І до останньої миті вірила, що це завтра буде й для неї”… Але завтра не настало для Лізи Бричкіної.

Розповідь про Соню Гурвич. Соню автор зображує несміливою, тихенькою, з писклявим голосочком. Вона – з великої родини, в якій завжди панували злагода, доброта, взаємодопомога. Дівчина не знала розкошів, але знала родинне тепло і любов. Вона дуже любила поезію; вчилася і в школі, і в університеті на “відмінно”. Добровольцем пішла на фронт. “В частині її майже не знали: вона була непомітна й ретельна – і потрапила в зенітниці випадково”.

Це про неї Васков думав: “Ех, замірок ти гороб’ячий, чи під силу горе на горбі в тебе?” Цими словами автор висловлює співчуття мільйонам таких, як Соня Гурвич. На тендітні жіночі плечі ліг непомірно важкий тягар війни. Та Соня мужньо і спокійно зносила лихоліття війни. Саме тут знадобилися її знання німецької мови, Васков взяв її як перекладача. Дівчина була відважною, ніколи не думала про смерть, страх, ризик. А ризик був. І старшина це розумів, та навіть не встиг їй слова сказати. Назад Соня Гурвич не повернулася…

Лють вела Васкова після смерті Соні. “Не міг простити собі, знов карався і мучився, що недогледів за ними” і втратив перекладача. “І кричала в ньому ця мука і билася, і тільки одним” міг заспокоїтись – погонею.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...