Незламність духу українського народу

Твір за поезією І. Ф. Драча “Балада роду”. Одна із визначних рис поетичного таланту Івана Драча полягає у непереверщеному поєднанні філософічності роздумів про загальнолюдські цінності із картинами буденними, приземленими за своїми зовнішніми ознаками, але значними за своєю глибинною суттю. Прикладом цього унікального поєднання є його “Балада роду”, яка увійшла до збірки “Балади буднів” (1967 р.). Мені здається, що цю баладу не можна осягнути, прочитавши її лише один раз. Вона ніби примушує перечитати її знов і знов, кожного разу відкриваючи перед нами свій глибокий філософсько-патріотичний зміст, що криється у словах щирого освідчення у любові й шані до свого роду. Того гідного роду, який “не висхне зроду”, бо він, за визначенням автора, становить “жилаву породу”, і хоч “сушило ж роду вроду” “сто скажених сивих бід”, але славний рід залишався й залишиться незламним. У чому ж секрет його незламності, його сили? Іван Драч вбачає його і розкриває перед нами у символічному образі “ста доріг”, що пролягли на історичному просторі: гордо ніс ними

свою долю український народ, долаючи лихоліття й виборюючи щасливе життя. Секрет незламної сили його і у давності роду: “Сто століть у мого роду”, – гордо заявляє поет і цим самим підкреслює його набуту мудрість і життєвий досвід. А це – обов’язкова умова стійкості нації, її непохитності.

Від філософського символу у понятті “сто доріг” і “сто століть”, що лежать у основі незламності роду, І. Драч переходить до більш близького народові символу вічності батьківського краю:

Вичовганий старий поріг Старій бабі в нагороду, Сива стежка в сто доріг Розлітається од хати. В них – теж основи непохитності роду.

Але поет недарма декілька разів повторює, як символ минулого, поняття із значенням “давній”: “вичовганий старий поріг”, “старій бабі”, “сива стежка”, “сиву хату”. Цей прийом допомагає йому створити яскравий контраст із образом малюка: “Внучок тупцю тупотить”. Ось воно, продовження славного роду! І якщо за спиною у цього сивого роду “сто доріг”, то малюкові випадає гідна участь: “Він – сто першеньку протопче…” Новим поколінням йти новими стежками, уквітчуючи історію України новими надбаннями. “Ні в погоду, ні в негоду” не зломиться його дух. З цим переконанням, усвідомленням власної гідності, з вдячною пам’яттю про славне минуле буде крокувати український рід у своє майбутнє, бо

Сто вітрів в ногах лежить Мого роду і народу.






Яку людину можна назвати ввічливою.
Незламність духу українського народу