Виклад повесті Васильєва “А зорі тут тихі”

Шістдесят із зайвим років тому на російських людей раптово обрушилася страшна трагедія. Війна – це розруха, убогість, жорстокість, смерть. Війна – це тисячі знівечених, убитих, замучених у таборах людей, це мільйони покалічених доль

Ми звикли до того, що на війні немає місця сентиментальності й ніжності, а слово “герої” у нашім розумінні – це обов’язково боєць, солдат, словом, чоловік. В усіх на слуху імена: Жуків, Рокоссовский, Панфілов і багато інші, але мало кому відомі імена тих дівчисьок, які прямо з випускного балу потрапили на війну, без яких, бути може, і не було б перемоги

Мало кому відомо, що медсестри, наші однолітки, під свист куль витягали з поля бою поранених бійців. Якщо для чоловіка захист батьківщини – це борг, священний обов’язок, то жінки йшли на фронт добровільно. Їх не брали через юний вік, але вони однаково йшли. Ішли й освоювали професії, які до того вважалися тільки чоловічими: льотчик, танкіст, зенітник… Ішли й убивали ворогів не гірше чоловіків. Їм було важко, але вони однаково йшли

Про Велику Вітчизняну війну написано дуже багато

добутків, у яких без прикрас показані всі труднощі, з якими зіштовхувалися люди на війні, але більше всіх мене потрясла повість Б. Л. Васильєва “А зорі тут тихі…”.

Борис Васильєв ставиться до тих письменникам, хто сам пройшов важкими дорогами війни, хто захищав рідну землю зі зброєю в руках. Крім того, їм написано багато оповідань про те, що йому довелося пережити у важкі фронтові роки. І це переживання очевидця, а не домисли творця

Повість “А зорі тут тихі…” розповідає нам про далекі військові роки. Дія розвертається в травні 1942 р. Головний герой, Федот Євграфович Басків, по “власному бажанню” одержує в розпорядження жіночий зенітно-кулеметний батальйон: “Шліть непитущих… Непитущих і це… Щоб, знаєте, щодо жіновий статі…”. Про свого старшину дівчини невисокої думки, постійно жартують над ним, називаючи “пеньок замшілий”. І дійсно, у свої тридцять два роки старшина Басків був “старше самого себе”, він небагатослівний, але багато чого знає й уміє

Усе дівчини не схожі один на одного. Помічниця старшини, сержант Рита Осянина, стругаючи, що рідко сміється дівчина

З довоєнних подій вона яскравіше всього пам’ятає шкільний вечір, коли зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком – старшим лейтенантом Осяниним. Він був соромливий, як і вона сама, танцювали разом, розмовляли… Рита вийшла заміж, народила сина, і “більше щасливої дівчини просто не могло бути”. Але отут почалася війна, і цій щасливій долі не призначено було продовжитися. Старший лейтенант Осянин загинув на другий день війни, у ранковій контратаці. Рита навчилася ненавидіти, тихо й нещадно, і, вирішивши помститися за чоловіка, пішла на фронт

Повна протилежність Осяниной – Женька Комелькова. Сам автор не перестає любуватися їй: “висока, руда, білошкіра. А ока дитячі: зелені, круглі, як блюдця”. Сім’ю Женьки: маму, бабусю, братишку – усіх убили німці, а їй удалося сховатися. У жіночу батарею вона потрапила за роман з одруженим командиром. Дуже артистична, емоційна, вона завжди привертала чоловічу увагу. Подруги говорять про неї: “Женька, тебе б у театр…”. Незважаючи на особисті трагедії, Комелькова залишилася життєрадісною, бешкетною, товариською й пожертвувала своїм життям заради інших, заради порятунку пораненої подруги

Боєць Ліза Бричкина відразу сподобалася Васкову. Доля її теж не пошкодувала: з дитинства їй довелося самої звістки господарство, тому що мати її сильно боліла. Вона кормила худобину, забирала в будинку, готовила їжу. Вона усе більше віддалялася від своїх однолітків. Ліза стала цуратися, відмовчуватися, обходити шумні компанії. Один раз її батько привів у будинок мисливця з міста, і вона, нічого не бачачи, крім хворої матері й будинку, закохалася в нього, але він не відповів їй взаємністю. Їдучи, він залишив Лізі записку з обіцянкою в серпні влаштувати неї в технікум з гуртожитком… Але й цим мріям не дала здійснитися війна! Ліза теж гине, вона тоне в болоті, поспішаючи на допомогу своїм подругам

Скільки дівчин, стільки доль: всі різні. Але в одному вони все-таки схожі: всі долі зламала, спотворила війна. Одержавши наказ не пропустити німців до залізниці, дівчини ціною власних життів виконали його. Всі п’ять дівчин, що відправилися на завдання, загинули, але загинули героїчно, за Батьківщину

“А зорі тут тихі…” – значне по змісту художнє полотно, добуток глибокого цивільного й патріотичного звучання. В 1975 р. за цю повість Б. Васильєв удостоївся Державної премії СССР.






Книга у моєму житті.
Виклад повесті Васильєва “А зорі тут тихі”