“Віддав себе я праці без вагання…” (життєвий і творчий шлях Бориса Грінченка)

Я не скажу, щоб розумом я жив, Я не скажу, щоб серце в мене спало, Але його я тяжко пригнітив, Але йому так волі дав я мало. Повинність я над все ушанував, Віддав себе я праці без вагання. Я йшов туди, де розум посилав…

Так, підсумовуючи свій життєвий вибір, писав у вірші “Я не скажу, що розу­мом я жив” видатний український поет, письменник, літературний критик, мо­вознавець Борис Грінченко.

Де ж шукати витоки отієї вимогливості до себе, до своєї діяльності? Може, в дитячих роках?

Борис Грінченко народився 9 грудня 1863 року у Харківській губернії. Дитин­ство він провів на хуторі Вільховий Яр, у якому тоді налічувалося 6 дворів і 12 жи­телів. Батько, Дмитро Якович, був відставним штабс-капітаном, мати, Поліксеніи Миколаївна, походила із сім’ї полковника царської армії. Грінченки мали кілька десятин землі та водяний млин, але скромні, як на поміщицьке звання, статки аж ніяк не заважали відставному штабс-капітану із пихою магната запроваджувати “панське” життя в домі. 1 хоча йому самому доводилося поряд з наймитами пора­тися по господарству, віяти зерно на току або складати піч, він категорично забо­роняв своїм дітям водитися з “мужвою” і говорити “мужицькою мовою”.

Бориса врятувало те, що він навчився читати з п’яти років і вже ніколи не рої лучався з книгами, серед яких були і твори українських письменників. Цікаво, що сам Борис дуже рано почав писати. Мабуть, потяг до творчості був спадковим, адже його рідна бабуся по батькові була двоюрідною сестрою Григорія Квітки Основ’яненка.

Із шести років Борис докучав своїми віршами, оповіданнями, творами інших жанрів не тільки рідним, а й діду Андрію – старому пічникові, шо жив у Грінчен – ків зі своєю сліпою бабою Галькою. 4

Одинадцятирічним Грінченка віддати в Харківську реальну середню шко­лу, яка стала єдиним навчальним закладом для Бориса. Але і звідти на п’ятому році навчання його з неабияким “шумом” виключили і відправили до в’язниці за ів’язкй із гуртком революційної молоді, за читання і розповсюдження забороне­ної літератури. У харківській в’язниці шістнадцятилітній юнак просидів півтора місяця. Йому давали навмисне пересолену їжу, і коли в’язень просив води, йому начальник казав: “Одержите воду тільки тоді, коли зізнаєтеся”. Коли холодна сира камера, арештантська роба, експерименти з їжею не зломили мовчання юнака, у в’язницю викликали батька і поставили перед вибором: або “показать свою от – цовскую вдасть над сином”, або – заслання всієї родини в Сибір.

Батько, який ніколи не поділяв погляди...

сина, просив його зізнатися, і навіть вдарив, але так нічого і не домігся від упертого юнака.

У результаті своїх пригод у тюрмі Грінченко серед молоді став героєм, а серед людей “благомьісляших” здобув собі дуже погану славу. Після ув’язнення його по­збавили права не те що на вищу, а навіть і середню освіту, до кінця життя він був під наглядом поліції, врешті-решт через стрес захворів на сухоти.

Відбувши рік на поруках у батька на хуторі, Борис перейшов “на свій хліб”, влаштувавшись дрібним канцеляристом у Харкові. Жити довелося у найманій ха­лупці з викривленими стінами, а заробітку вистачало лише на хліб з чаєм.

У цей важкий час Грінченко відчуває розчарування в ідеях, за які відсидів у в’язниці. Він уже не мріє про революційну, насильницьку перебудову світу. У пошуках свого шляху Грінченко доходить висновку, що подолати народне лихо можна просвітництвом, і назавжди відмовляється від ідеї терору. Він шукав вихід і в 20 років записав: “Мені здається, що тепер я його знайшов, він для мене зами­кається в одному слові – Україна. В цьому слові для мене все”.

1 з того часу всі свої сили Грінченко присвятив одному – служінню народу.

1881 року він складає екстерном іспити на звання народного вчителя і їде пра­цювати учителем на село. Діти його любили, бігли на уроки, як на свято, але ідеї молодого вчителя були не до вподоби офіційній владі. Грінченко часто міняв міс­це роботи, і тільки в селі Олексіївка затримався на 6 років. Він мріяв “вирватися на світ божий” із провінційної трясовини. Врешті-решт у 1894 році письменнико­ві вдалося зайняти посаду в канцелярії Чернігова.

Змінювалося життя, мінялися політичні погляди Бориса Грінченка, але не – імінним залишався його потяг до творчості. З юних років він пробував свої сили в різних жанрах. Ще в 1881 році дебютував як поет, але найбільш талановито письменник заявив себе у прозі Героями його творів були селяни, інтелігенція, робітники, шахтарі.

У середині 90-х років Грінченко ставить перед собою завдання боротися за високу якість і оновлення репертуару українського театру, а тому звертається до драматургії; пише критичні статті про творчість відомих українських і зарубіжних письменників, виступає зі статтями на політичні теми. У творчості він завжди ви­являв таку рідкісну невтомність і самозречення, що з повним правом міг сказати:

Скільки поту свого я пролив, Скільки сили я там положив! Та дарма! Бо поорана нива Нам давала багатії жнива: Я не дурно невтомно робив…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
“Віддав себе я праці без вагання…” (життєвий і творчий шлях Бориса Грінченка)