Слово правди (за циклом «Сибірські новели»)

«Сибірські новели» Бориса Антоненка-Давидовича – визначне явище в мистецькому житті України. Це правда про стероризовані у XX столітті український та інші народи, філософське осмислення причин жорстокостей радянської тоталітарної держави. Збірку митець почав творити в часи «застою», а матеріал збирав у «захалявний» зшиток у таборах ГУЛАГу і Бамлагу.

Рукописи новел письменникові було важко переховувати у своїй київській квартирі, де постійно відбувалися кадебістські обшуки. Тому Борис Дмитрович передає їх на збереження своїй дочці

Ярині Голуб у Москву.

У 1989 році весь цикл сибірських новел вийшов у світ. Автора їх уже не було. Борис Антоненко-Давидович виношував сюжети цих творів для майбутніх читачів, розуміючи, що самому не пощастить побачити їх надрукованими. Він свідомо писав у «шухляду», твердо вірячи, що епоха фальші і насильства щезне і його оповідання про трагічну долю народу дійдуть до співвітчизників. Недаремно любив повторювати: «Я вам з того світу серцем усміхнусь…» У 1992 році за збірку художньої прози, куди входили й «Сибірські новели», письменникові посмертно було присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка.

Ці оповіді

побудовані на парадоксальних, часом навіть казусних, випадках. Новели написані переважно від першої особи, що надає їм документальної достовірності в зображенні життя за колючим дротом. Сміх крізь сльози викликає новела «Кінний міліціонер». Беймет Кунанбаєв ніяк не міг збагнути, за яку провину йому присудили десять років таборів. Прожив він усе життя в степовому аулі, політикою ніколи не цікавився. А тут раптом суд і якісь дивні звинувачення.

Російської мови він майже не знав, що на суді говорили, не зрозумів. Але фразу, яка називала його провину, добре запам’ятав: «левосерый конный милиционер». Що значить оте дивне звинувачення – ніхто не міг зрозуміти, у кого б Беймет не запитував. Лише пізніше з’ясувалося, що Беймет неправильно почув фразу: «Ты левый эсэр, контрреволюционер».

Коли читаємо новелу «Зустрілись», вже не до сміху… Вражає сцена зустрічі батька-конвоїра з рідною дочкою, яка опинилась серед тих, кого він конвоював. Серед дороги стояли, обійнявшись, старий конвоїр і розпатлане дівча і плакали – чи то сльози радості, чи смутку…

«Сибірські новели» справляють незабутнє враження, бо це страшні художні документи жорстокої епохи тоталітаризму, слово правди одного із зачинателів української прози періоду «розстріляного відродження», великого страдника і великого Громадянина.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Слово правди (за циклом «Сибірські новели»)