Щоденник правди (За “Щоденником 1941-1956″ О. Довженка)

XX століття так звикло до війн, що вважало їх майже за необхідне. Настало XXI століття. Війну тепер переваж­но називають “операцією”, мовби від того саме явище втрачає свою жахливість і безглуздя. Чомусь за всіх часів розумні люди були проти війни, а дурні – за війну, хоча бували й виключення з цього правила. Друга світова війна зламала всі уявлення не тільки про стратегію й тактику, а й про людину як таку. І тим повчальнішими є свідчення тих, хто бачив ту велику війну наочно.

Олександр Петрович Довженко у роки другої світової вів щоденник,

який сьогодні є документом тієї епохи, наскрізь пропахлим димом, потом і кров’ю. Події, які описує автор, подано у вигляді епізодів, загалом невеличких за розміром. Але змістовність мало залежить від обсягу слів. Змістовність і правдивість – ось основні пункти творчого кредо автора “Щоденника 1941-1956″.

Скупий, майже телеграфний стиль: “Трагічний пафос відступу у жертв. Скот. Хліб. Нищення”. Це написано в 1941 році. “Народ український загине в цій війні, товариші

Патетики… Народ наш загибає… Гине… Велика тризна”. А це вже рік 1942-й. Довженко бачить події так, як вони є, і він абсолютно

правий: війна нанесла Україні найбільших людських й матеріальних збитків. Ось кияни спостеріга­ють, як ведуть до страти полонених матросів, а серед киян – “орденоносний міщанин”, який висловлює власну точку зору: “Тільки не треба зариватися вперед”. Нелегко Україні: “увесь огонь, увесь метал Європи кинуто на нас”.

У щоденниках Олександра Довженка йдеться не лише про війну: адже тилова, а далі й повоєнна дійсність не набагато простіша: просто лінія фронту проходить тепер в іншому місці. Там також є ворог – дурень, озброєний гуч­ною горлянкою й партійним квитком. Дурні й злочинці правлять країною. “Це кристалічне явище нашої сучасності”, – зазначає автор щоденників. А на щойно звільнених територіях поводяться з визволеними з окупації людьми як “із чимось винуватим, ворожим, підозрілим”.

Ще в 1943 році Олександр Довженко склав список зни­щених у Києві пам’ятників культури. У цьому списку Михайлівський монастир, Київський братський монастир на Подолі, Десятинна церква, університет святого Володими­ра й ще велика кількість назв та імен. Це те, що зникло “за моїх часів” і аж ніяк не за два роки війни. “Відсутність смаку, одірваність од природи, і моральний занепад, і ду­шевна сліпота – разючи й незрівнянні ні з чим”, – ось підсумок, датований серединою XX століття..! тоді ж Довженко зазначає: “Звужується життєве коло. Я почуваю себе ізольованим і самотнім. Очевидно, хтось добре попра­цював над моєю ізоляцією”, і не дивно: забагато для свого часу розумів письменник.

“Ми вступаємо в сорок четвертий рік, найтяжчий і найжорстокіший рік світової історії”, – такий присуд Дов­женка. Він майже не помилявся.

“Україна поруйнована, як ні одна країна у світі. Поруй­новані й пограбовані всі міста”, – такий підсумок окупації. А “Україна в огні” досі ще заборонена, і Олександр Петрович несе “тягар заборони” цього визначного твору. Роздуми про власну творчість органічно входять до “Щоденника”.

У “Щоденнику” за 1956 рік є дуже сумний і цікавий запис. Наведу його майже повністю: “…На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), проводиться руською мовою.. Я все зрозумів і переповнений ущерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, – вся абсолютна решта, себто, ну, ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність… Який жор­стокий обман… І жаль, і сором…” Такий остаточний висно­вок робить прозрілий письменник. Режим, який протягом десятків років займався викоріненням української нації, показав себе з усім звірячим єством. “Хочете мати Україну? А дзуськи!” – так, мабуть, розмірковували післясталінські діячі. Це був початок свавільної тотальної руси­фікації, край якій було покладено лише після 1991 року.

Репресії, голодомор, війна, імперська політика… Усе це бачив на власні очі Олександр Петрович Довженко. І, дякувати Богові, очі письменника сприймали світ у пря­мому, а не у викривленому зображенні. Завдяки таким письменникам, як Довженко, українці можуть осягнути справжнє минуле нашої держави. Адже війни скороминущі, але правда вічна й сяє вона далеко.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Щоденник правди (За “Щоденником 1941-1956″ О. Довженка)