“Слово о полку Ігоревім” було надруковане у 1800 році з рукописного списку XVІ століття, що належав книгосховищу Спасо-Ярославського монастиря. “Слово…” – велична пам’ятка генію нашого народу. За своїми ідейно-художніми особливостями – це вершинне досягнення давньоруської літератури. Воно “золотить” собою всю епоху. Цей твір, очевидно, не був поодиноким діамантом, а продовжував існуючу літературну традицію свого часу. І сам автор зазначає у вступі, що він писатиме “старими словесами”, маючи на увазі наслідування
взірців, що не дійшли до нашого часу. Проте, йдучи за традицією, автор “Слова…” ніде не опускається до голого наслідування, копіювання. Творчо засвоївши досвід своїх попередників і сучасників, переплавивши його в горнилі свого таланту, невідомий автор створив неповторний поетичний світ, що чарує і нинішнього читача своєю досконалістю, самобутністю, глибиною суджень. “Слово о полку Ігоревім” розповідає про невдалий похід 1185 року новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців, які своїми набігами завдавали Руській землі дошкульних ударів. Про цю подію існували літописні оповідання.
Проте автор “Слова…”, на відміну від літописців, не стільки повідомляє про окремі факти походу Ігоря, скільки розмірковує над ними, над долею рідної землі, обіймаючи своїм духовним зором часи від “старого Володимира до нинішнього Ігоря”. Як палкий патріот і сучасник тих подій, автор “Слова…” відбирає найяскравіші епізоди походу князя, передусім ті, що дають змогу зробити висновок про причину поразки руської дружини. Композиційно “Слово…” складається з оповідних сцен про похід Ігоря та його поразку (виступ, об’єднання полків, перша переможна і друга невдала битви, полон Ігоря та його втеча), а також із авторських публіцистичних роздумів і поетичних картин (звернення до “віщого” Бояна, розмірковування про поразку русичів, “золоте слово” Святослава тощо). Обидва плани об’єднані патріотичною ідеєю – закликом до руських князів про єднання, династичну солідарність заради єдності і процвітання Руської землі. “Руська земля”, “русичі”, дружина Ігорева – це опорні слова твору, сповнені для автора невимовної любові, гордості й водночас жалю. Сконцентрувавши в собі силу авторського почуття, вони випромінюють у тексті світлу енергію. І хоч основний тон розповіді песимістичний (бо ж чорна земля “костями була посіяна, а кровію полита”, русичі “полягли за землю Руську”), проте містить у собі великий оптимістичний заряд: є на Русі-Україні воїни, здатні зберегти силу і велич рідної землі. З героїчним пафосом оспівуючи руських воїнів, автор печалиться розбратом серед князів, від яких залежало благополуччя рідної землі, бо ці чвари призвели до поразки і кровопролиття. Широкий політичний кругозір, масштабне бачення історичних подій дали авторові змогу піднятися над інтересами того середовища, яке він сам представляв, – вищих класів. Він прославляє достоїнства лише окремих хоробрих мужів, у цілому ж картає князів за егоїстичне славолюбство, розбрат, виділяючи із загалу хіба що Святослава, Ігоря, Всеволода. Свідомо ідеалізується у творі образ київського князя Святослава. І це зрозуміло, адже князь представляв верховну владу, Київ як центр не тільки територіального, а й духовного єднання руських земель. А тому й постає він як мудрий політик, достойний правитель, який, мов батько, переживає за недостойні діла дітей своїх. Його любов до співвітчизників розкривається в “золотому слові”, зі сльозами змішаному, де Святослав закликає русичів постояти “за землю Руську”. І, здається, що через глибини століть звертається він до наших сучасників, благаючи їх любити і шанувати землю своїх далеких предків.
