“Щасливий я, що народився на твоєму березі…” (за кіноповістю 0. Довженка “Зачарована Десна”)
Йду заквітчаним рідним краєм, де буйний травень справляє своє свято. Одягнувши ніжно-смарагдове вбрання, весело шепочуть із вітром рідні тополі. Он ка лина пишається своєю дивною вродою. А над річкою витьохкують невгамовні солов’ї.
Це моя Україна – рідна, священна земля моїх дідів і прадідів. Тут народжується й виростає багато поколінь, які ніколи не можуть забути сліпучої сині українського неба й золотих розливів пшеничних ланів. Рідний край починається для кожного з нас із батьківського порога, де людина завжди згадує своє дитинство.
Прийшли ці спогади й до Олександра Довженка – корифея українського національного кіномистецтва. Це спогади про чарівних у своїй простоті людей праці, про мальовничу українську природу. Все це письменник зобразив у кіноповісті “Зачарована Десна”. Олександр Довженко з болем у серці згадує про нелегку долю земляків та їхніх дітей, злидні й нещастя, які постійно супроводжувати їх протягом життя. Але разом із тим автор показує, як із покоління в покоління передавались у сім’ях трударів любов та повага до праці,
О. Довженко ще раз переконливо доводить, що дитинство – найщасливіша й найвирішальніша пора в житті кожного Очима малого Сашка автор простежив і передав красу річки Дссни, яка колихала його на своїх легких хвилях, уславив велич людського розуму, праці на рідній землі.
Зворушливо й щиро зматював О. Довженко образ простих людей: матір, яка найбільше любила саджати в городі, рослини “лізли одна на одну, переплітатись, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин…” Батька – прекрасного у своїй доброті, щирості й любові до праці, людини, з якої “можна було б писати лицарів, богів”. Автор твору дуже шанобливо ставився до нього, як це було заведено з давніх-давен на Україні. А який із нього хлібороб, а який косар! Здається, що він міг би всю землю обкосити. Згадує О. Довженко й свого діда, який найбільше любив сонце, навіть не обминув сварливу прабабку Катерину, яка прокли – нала все, що потрапляло їй на очі.
На все життя письменник зберіг у своєму серці образ ріки свого дитинства, яку він називає зачарованою. Тому так часто на схилі літ згадував: “А на Десні краса! Люди, висип, кручі, ліс – все блищить і сяє на сонці”. Цим утверджував взаємозв’язок людини та природи.
Спостережливий, наділений почуттям прекрасного, Сашко з літа в літо бачив, якими барвами вигравала природа. Бо пізнавати світ він почав не з книжки, а з самого життя. Любив пташиний щебет у саду, плескіт весняної води біля берега, спостерігав, як трудяться бджоли, співчував коням, яким доводилося тяжко працювати. Не лінувався сам, перші мозолі на дитячих руках з’явилися ще тоді, коли “малим ходив у тютюні, мов у лісі”. Він бачив, що всі з ранку до вечора працювали, навіть собака Пірат “носив з городу огірки в зубах і складав у саду в одну купку”. Тож і хлопець не відставав: носив дрова до куреня, розводив вогонь, чис – гив картоплю, гріб сіно.
ІМаленький Сашко дитячим чутливим серцем розумів, що батькам жилося не – іегко, та не міг пояснити чому. А ставши дорослим, із сумом згадував: “Було в минулому житті моїх батьків багато неладу, плачу, темряви й жалю… Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму…” Батько цінував людей за працьовитість і чесність. І син перейняв цс від нього. Ніжності навчився у матері, а мудрості й лоброти – від діда Семена. А завдяки чарівній Десні та рідним людям О. Довженко впродовж усього життя “не втрачав щастя бачити… зорі навіть у буденних ка – ножах на життєвих шляхах”.
“Зачарована Десна” – це гімн праці людини, яка своїми мозолястими руками ни рощу є хліб і створює всі земні блага.
І коли в останні роки життя, переслідуваний і гнаний за любов до України, п Довженко згадував своє дитинство, то перед очима поставали незабутні картини: зачарована Десна, квітучі луки, а найбільше – прості чесні люди, які допомо – і ні йому піднестись на ту висоту, яка прославила його на весь світ.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)