Моральна краса і духовна велич людини у кіноповісті Олександра Довженка “Зачарована Десна”

Всі ми родом з дитинства. Від того, який світ і які люди оточують нас на початку життя, залежить наше духовне багатство чи бідність, моральна краса чи потворність. Саме про своє дитинство згадує Олександр Довженко, змальовуючи образи “Зачарованої Десни”. Звідти прийшли і чарівна краса пейзажів, на тлі яких ми бачимо фізично і морально красивих людей.

Лірично, схвильовано, з теплим гумором розповідає письменник про природу й людей, як про єдине ціле. “Жили ми в певній гармонії з природою”, – говорить він. Тут миші підказували Яремі

Бобиреві, що навесні буде повінь, погодою “завідувала ворона”, дід найбільше в світі любив сонце, мати, мов щось живе, голубила кожну билиночку, а мисливець був не здатен підняти руку на ту саму ворону. Зрозуміло, чому всі радощі і прикрощі малого Сашка теж пов’язані з природою.

“І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта й побачити в хаті теля, що найшлося вночі…” – перелік таких от приємностей займає цілу сторінку. Чи не з цієї гармонійної єдності людей зображених у кіноповісті з навколишнім прекрасним світом витікає їхня моральна краса?

Не випадково, що кілька дійових осіб, безпосередньо

не пов’язаних із пануючим у селі духом, постають менш привабливими. Учитель не розуміє малого Сашка, піп, замість того, щоб допомагати людям під час повіні, святить паски, поліцай б’є людей тощо.

Але таких персонажів – меншість. Більшість усе ж таки “діти природи”. Це й епізодичні герої, як Ярема, що знається на народних прикметах, і старий коваль-рибалка Захарко, і колоритні старці Холод і Кулик. Це й Самійло-косар, що “орудував він косою, як добрий маляр пензлем”.

Але в центрі повісті – родина Довженків. Про декого з родичів письменник лише згадує, інших змальовує дуже детально й образно. Взагалі Довженко добре передавав індивідуальність кожної з осіб, що зображувалися.

Наприклад, дід Семен, що “розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, зі старою грушею і дубом – з усім живим, що росло і рухалось навколо”, і був “схожий на Бога”: усе поряд – внутрішнє, зовнішнє та метафоричне.

А от – бабуся Марусина, що мала “очі такі видющі й гострі, що сховатися від неї не могло ніщо в світі”, яка полюбляла прокльони (саме як різновид творчості, а не справжнє бажання комусь зла), так що без них “не могла прожити й дня”.

Не менш живим постає батько – в убогому одязі та з великим духовним багатством і високою культурою мислення, якого Сашко і поважав і любив, але часом плакати хотів, як бачив того у дранті. “З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів – він годився на все”. І коли говорити про духовну велич людини, то важко знайти кращий приклад.

Ось серед яких людей зростав малий Сашко, якому судилося стати великим художником – письменником та кінорежисером.

Добре відчувається у повісті й спадкоємність поколінь, адже “сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє”.

Батько пояснює малому Сашкові “хто ми”, згадуючи козацтво. дівочі колядки переплітаються з народними думами про героїчну боротьбу українського народу з турками і татарами.

Свої моральні принципи старі передають молодим. Дід Семен говорить Сашкові, що за кожне пошанування старої людини якийсь гріх з душі знімається. Батько і дід беруть хлопця на сінокіс, помалу привчаючи до праці.

“…Ношу дрова до куреня, – згадує Довженко, – розводжу вогонь, картоплю чищу, ожину збираю косарям до горілки”.

Символічно звучить розповідь про те, як в одну ніч у Сашка померла прабаба і народилася сестричка: на зміну старому приходить нове.

Проблему зв’язку поколінь Довженко з притаманним йому гумором розв’язує навіть у розповіді про собак – Пірата старого і Пірата молодого.

Отже, всією своєю повістю, сповненою поетичності, Довженко ніби кличе нас бути таким само щирим, красивим, духовно багатим і гордим, як наші предки: як мужні герої, так і прекрасні у своїй працелюбності трударі-хлібороби. Хоч якоїсь “педагогічної” мети письменник свідомо не ставив, прекрасне завжди виховує тих, хто з ним зустрічається. Зачаровує, як Десна…

Майстри слова надавали важливого значення народній моралі, показові її впливу на формування характеру і світогляду людей. Шевченківська жага поставити слово на сторожі поневоленого народу була провідною зорею в житті і творчості кращих українських письменників.

З цього погляду заслуговує пильного аналізу кіноповість О. Довженка “Зачарована Десна”, яку без перебільшення можна назвати найкращим автобіографічним твором в українській літературі повоєнних років. Її автор, відмовившись від традиційного переказу вражень дитячих літ, ніби підняв завісу над найважливішим, найпотаємнішим і показав, як у трудовому середовищі формувався світогляд майбутнього митця, які об’єктивні чинники впливали на становлення його уявлень про прекрасне і потворне, про правду і кривду. Призмою, крізь яку проходили враження і роздуми зрілого художника (а він завжди присутній у творі), стали перші уроки народної моралі й етики, глибоко засвоєні малим Сашком у селянській сім’ї. Про що б не вів мову Олександр Довженко у “Зачарованій Десні” – про гру і пустощі свого маленького героя, нелегку працю його матері чи батька, невдале полювання Тихона Бобиря чи косарський талант дядька Самійла – кожна подія оцінюється єдиною міркою: естетичні критерії художника визначаються народною мораллю й етикою.

Основу народної моралі, зокрема селянської, визначало ставлення до праці. Знаючи ціну мозолям, важкій роботі, селяни з повагою ставляться до працьовитих. Праця є категорією етичною й естетичною. Хлібороб завжди вимальовувався натурою гармонійною: працьовитість, врода і фізична досконалість поєднувалися з високою моральністю й розумом. Врода цінувалася, коли доповнювала працелюбність людини.

Живучи в нестатках, б’ючись за копицю сіна, як то бувало в родині малого Сашка, хлібороби, проте, високо цінували людську гідність, чесність, роботящі руки, поетизували працю, яка виступала головним критерієм моралі селянина.

О. П. Довженко, вихований у повазі до праці, усе життя звеличував її, бачив щастя, людей і їхню красу саме в труді.

Середовище навчило майбутнього митця поважати простого селянина, воно відкрило очі і на талант дядька Самійла, який “вважавсь поганим хліборобом”, але був неперевершеним косарем. Він “обкосив би всю землю, аби була тільки добра трава та хліб і каша”, і люди цінували його, прозивали косарем, часом забуваючи справжнє прізвище.

З особливою любов’ю згадує О. Довженко батька-хлібороба, його мудру житейську мораль. Саме нелегка чесна праця, готовність прийти на допомогу людям підносили його, давали права письменникові бачити батька прекрасним і гідним поваги.

З любов’ю говорить Довженко і про свою матір, яка любила “саджати що-небудь у землю, щоб проізростало”. Образ матері постає перед нами як взірець працьовитості й доброти.

“Зачарована Десна” засвідчує, що весь уклад селянського побуту сприяє вихованню дитини в доброті. Хата, що ніби сама виросла серед розкішної природи, настроювала на це: “У ній ніщо не замикалось. Заходьте, будь ласка, не питаючись – можна? Милості просимо!” Письменник не ідеалізує це людське. житло, тісне, по вікна вгрузле в землю; його вабить інше – звичаї, що вироблялись віками, висока мораль її мешканців.

Сприяло вихованню певних моральних якостей малого героя і ставлення селян до тварин і рослин, до природи. Добрий господар, перш ніж сісти їсти, догляне худобу, домашню птицю. Така чуйність була нормою народної моралі і поведінки. Дід, наприклад, умів розмовляти з кіньми, волами, мати пестила кожну посаджену рослину. І малий Сашко пройнявся щирим співчуттям до коней, яких часом дуже бив батько; навчився хлопець бачити глибоку тугу в їхніх очах. Захоплювався розвагами Рябка, мріяв про те, щоб весь навколишній світ кипів звірами і птахами. Ця любов до природи, чуйне ставлення до неї породять пізніше чудову мрію – засадити усю землю садами, виховувати людей-гуманістів.

Як бачимо, у “Зачарованій Десні” О. Довженко, збагачений життєвим досвідом, звертається до тієї пори свого дитинства, коли “світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну”. Разом з тим він критично розглядає умови, в яких зростав, відверто, з сумом розповідає про забобонність рідних, розкриває соціальні причини цього. Але скрізь наголос робиться на всьому доброму, що запало в дитячу душу, сприяло формуванню його світогляду і нової моралі нашого сучасника.

Образ людини-трудівника в повісті “Зачарована Десна” Олександра Довженка

Кіноповість “Зачарована Десна” – це гімн землі й людям праці, що разом зростили і виховали самого письменника. Твір є автобіографічним. Він побудований на спогадах (окремі можна вважати новелами) про веселі та сумні, приємні та неприємні сторінки дитинства. Усі вони осяяні світлом домашнього вогнища, враженнями від спілкування з природою та односельцями – чесними трудівниками землі. Розкішна природа над красунею Десною, яку сприймав О. Довженко “зачарованими” дитячими очима, творила його як митця, а батько-мати, хлібороби-односельці своїм прикладом виховували справжнього сина України.






Що таке вірність твір-роздум.
Моральна краса і духовна велич людини у кіноповісті Олександра Довженка “Зачарована Десна”