Образ рідного краю в кіноповісті О. Довженка “Зачарована Десна”

З літами Олександр Довженко все частіше згадував рідну хату, благословенний край свого дитинства. Згадуючи зачаровану річку Десну, сінокіс, діда, батька, матір, письменник “сміявся і плакав”. На схилі свого вкороченого сталінізмом життя до нього все частіше приходили спогади. Вони мучили його й без того змучену душу, відвідували у неспокійних, тривожних снах. В одному з листів до матері й сестри Довженко сповіщав: “Пишу одну повість про діда, батька, матір і про все, одне слово, наше союзницьке життя, ще коли я був маленьким”. Проте

задум написати поему в прозі, в якій оспівати рідний край, його працьовитих, добрих людей, був здійснений письменником лише в 1955 р.

Як і більшість творів Довженка, “Зачарована Десна” написана не лише для читання, але й для екранізації, а тому немає чіткого сюжету і послідовності розповіді. Основну сюжетну лінію створюють оповіді-спогади автора, овіяні романтикою сільського життя, любов’ю до пташиного щебету в саду, до плескоту весняної повені, до ніжно-журливого кумкання жаб у болоті, до дівочих співів, колядок, щедрівок, обжинок, до “гупання яблук у саду”, до сільської музики – високого й чистого дзвону коси,-

все це викликало радість і втіху, яку Довженко трепетно й ніжно згадує як незабутнє, що живе в його доброму й поетичному серці.

Всі події кіноповісті проходять через призму оцінки їх малим Сашком Довженком, що надає оповіді щирості, непідробного ліризму й задушевності, тонкого гумору. Описуючи своє дитинство, яке минало на лоні живописної природи, митець з любов’ю згадує свою с родину – схожого на Бога Саваофа діда, що ніколи не розлучався з Псалтирем, лайливу прабабу, яка проклинала всіх, хто потрапляв їй на очі, напрочуд доброго батька, який любив розповідати синові про Десну, про трави, про таємничі озера; тиху, люблячу матір, яка кохалась у рослинах і саджала їх у своєму невеличкому городі, “щоб проізростали”, добрих знайомих і просто хороших людей, які, як і його батько, рятували селян від смерті, від повені, від лиха.

Ліричні поетичні описи – дивний сон хлопчика – чергуються зі сценами, написаними в стилі українського народного гумору. Такою є картина великодньої повені, коли вся загреблянська парафія сиділа на стріхах з неосвяченими пасками, а рев худоби по кошарах, крики людей “рятуйте!” ніскільки не бентежили отця Кирила, що з дяком і старостою роз’їжджав на човні і святив паски чистою деснянською водою.

Згадуючи минуле своєї родини, свого народу, Довженко не раз підкреслював, що в його житті було і багато “неладу, плачу, темряви й жалю”. Автор звернувся до спогадів свого дитинства не тому, що уболівав за старовиною, минулим. “Я не приверженець старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому,- писав Довженко у повісті.- Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм”.

Привертають увагу й роздуми письменника про людей праці, про покликання митця і витоки його патріотизму. Закоханий у рідний край, у працелюбний і красивий душею український народ, Довженко вважає обов’язком письменника показати світові, що життя саме по собі прекрасне. Тому він з таким замилуванням виводить у повісті світлий і неповторний образ зачарованої Десни, цієї “незайманої дівиці”, згадуючи про яку письменник “добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим”. До річки свого дитинства Довженко звертається з неприхованою любов’ю: “Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, пив у незабутні роки твою м’яку, веселу сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі…”

Благословляючи Десну – “далеку красу мого дитинства” – за щедрі дарунки, письменник показав, що людина, “яку посаду не займала б, стає безбарвною, сліпою, якщо вона в історії свого народу, в житті своїх предків нічого не бачить дорогого, близького, рідного”.

Про що б не говорив письменник, усе йому дороге і близьке. Про основу естетики Довженка і зміст його кіноповісті образно сказав М. Рильський у статті “Олександр Довженко”: “Його “Зачарована Десна” – це задушевна лірична сповідь, по вінця напоєна любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорбним минулим, з її великим і радісним майбутнім”. “Зачарована Десна” – це гімн красі, природі, рідному краю, поетична картина трудового життя народу.

Олександр Довженко! Письменник і кінорежисер, маляр і політик, великий патріот свого народу і син свого часу. Кого не хвилюють його кінофільми “Арсенал” і “Земля”, “Аероград” і “Щорс”, “Повість полум’яних літ” і “Мічурін”, “Зачарована Десна” і “Поема про море”. Всесвітнє значення його таланту незаперечне, бо ще 1958 року на спеціальному конкурсі в Брюселі серед дванадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів названо було й неозвучену ще тоді “Землю” українського режисера. З того часу талановитий митець гордо крокує нашою планетою. “Кіно мусить стати високим мистецтвом”, – писав він на початку своєї режисерської біографії і сходив на вершини, як і належало генію.

Сам він народився на Чернігівщині, на славній придеснянській землі. В сім’ї Довженків, де зростало 14 дітей, від хвороби та пошестей часто хтось помирав. У живих залишилося лише двоє. Сашко немовби увібрав у себе весь талант своїх братів і сестер, щоб прославити свій український рід:

Брати мої, брати мої, Брати-соловейки, Чом до мене не ходите Да щонеділеньки.

Це рядки з улюбленої народної пісні Довженка “Брати мої…”, яку співали його батько і мати.

Хто був героєм його творів? І хіба героєм? Це мудрі воїни, трудівники й мислителі. Справжні “аристократи духу”. В пеклі Великої Вітчизняної війни з фашистами Довженко-воїн пише полум’яні статті і нариси, творить оповідання і фільми. Вже в перші дні віроломного нападу тільки стаття “До зброї” майже одночасно друкується в 14 виданнях. Вісімнадцять разів дванадцятьма мовами публікується “Ніч перед боєм” тільки одного 1942 року. Вогненне слово митця кличе на захист Вітчизни. Кіноповість “Україна в огні” була написана 1943 року в розпалі війни, але вперше була надрукована за 23 роки, вже після смерті автора. Саму кіноповість не сприйняв Сталін, і на неї лягло тавро “ворожості” з подальшими найсуворішими наслідками. Олександр Довженко всією своєю творчістю принципово обстоював погляд на людину як на неповторну особистість. Навіть у добу беззастережного панування класових інтересів митець орієнтувався на загальнолюдські закони буття. Звідси і глибоко гуманістична концепція кіноповістей періоду війни, і визначальний для його творів конфлікт між людиною-особистістю та людиною-гвинтиком.

Ця кіноповість – це філософський погляд на людину в умовах війни, кіноповість-трагедія.

Потім була “Повість полум’яних літ”. Це був сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться “широкими масами”, що зазнали найтяжчих втрат на війні, проте вони не мали ані орденів, ані чинів.

А “Поема про море”! Твір про народження нового моря і його невтомних будівників. Є в нім і смуток за тими, хто не повернувся з війни, і гіркота за виродків типу Валерія Ролика, і гордість за людей із високими моральними принципами.

А сам Олександр Петрович “любив садити квіти, дерева, які б давали плоди, радість людям. Любив мислити не тільки вдень, а й вночі. Любив у житті м’які кольори – оранжевий, бузковий, блакитний. Усі, крім чорного. Він любив усе живе і ненавидів смерть. Його чарували весни, птиці… Любив трави і тварин. Вони розмовляли у Довженка людською мовою”. Так писав про Довженка Андрій Малишко. Автору “Землі” було важко у житті, але він ніколи не пасував перед труднощами. Горів сам і запалював інших. У нас виростає нове покоління, виховане на вічному вогні полум’яної душі.

Він міцно любив життя, землю свою, що простяглася від Десни до Карпат.

Немає в живих Олександра Довженка: він відійшов за горизонт вічності. З нами залишилось його слово – Слово любові до України.






Твір про ставок.
Образ рідного краю в кіноповісті О. Довженка “Зачарована Десна”