Переказ романа “У війни не жіноча особа”

Особливаю главаю нашої вітчизняної літератури є проза про події ваєнного часу. Ця тема породила величезну кількість видатних добутків, у яких описується життя й боротьба російського народу в роки Великої Вітчизняної війни з німецькими загарбниками. Але так уже трапилося, що всі наші подання про війну пов’язані з образом чоловіка-солдатО. Це й зрозуміло: ваювали-те в основному представники сильної підлоги – чоловікО. І чомусь звичайно забувають ськазати про жінок, про те, що й вани теж багато чого зробили для перемоги.

У роки Великої Вітчизняної війни жінки не тільки рятували й перев’язували поранених, але й стріляли з “енайперки”, підривали мости, ходили в розвідку, літали на літаках. От про цих жінок-солдатах і мова йде в повісті Світлани Алексиевич “У війни не жіноча особа”. Саме про цю книгу мені б хотілося вам розповісти. Тут зібрані спогади багатьох жінок-фронтовиків, у яких вани оповідають про сваю долю, про те, як зложилося їхнє життя в ті страшні роки, і про усім, що вани бачили там, на фронті. Але цей добуток не про прославлених снайперів, льотчиць, танкістів, а про “звичайних військових дівчин”, як вани самі себе називають.

Зібрані разом, оповідання цих жінок малюють вигляд війни, у якого зовсім не жіноча особО. “Усе, що ми знаємо про жінку, найкраще вміщається в слова “милосердя”. Є й інші слова – сестра,

дружина, друг і найвище – мати… Жінка дає життя, жінка оберігає життя. Жінка й життя – синоніми” – так починається книга С. Алексиевич. Так, у нашім поданні жінка – це ніжна, тендітна, смирна істота, що саме має потребу в захисті. Але в ті жахливі військові роки жінці довелося стати солдатом, іти захищати Батьківщину, щоб зберегти життя майбутнім поколінням. Коли я прочитала цю книгу, то мене дуже вразило, що таке величезне число жінок ваювало в роки Великої Вітчизняної війни. Хоча тут ні, напевно, нічого незвичайного. Щораз, коли погроза нависала над Батьківщиною, жінка вставала на її захист. Якщо згадати нашу історію, то можна знайти безліч прикладів, що підтверджують цю істину.

За всіх часів російська жінка не тільки проваджала на битву чоловіка, сина, брата, горювала, чекала їх, але у важкий час сама ставала поруч із ними. Ще Ярославівна піднімалася на кріпосну стіну й лила розплавлену смолу на голів варогів, допомагаючи чоловікам захищати місто. І в роки Великої Вітчизняної війни жінка стріляла, убиваючи варога, що обрушився з небаченою жорстокістю на її будинок, її дітей, родичів і близьких. От уривак з оповідання Клавдії Григорівни Крохиной, старшого сержанта, снайперО. “Ми залягли, і я спостерігаю. І от я бачу: один німець піднявся. Я клацнула, і він упав. І от, знаєте, мене всю затрясло, мене било всю”. І не єдина вана була такО. Не жіноча ця справа – убивати. Всі вани не могли зрозуміти: як це можна вбити людини? Це ж людина, хоч він варог, але людинО. Але це питання поступова зникало з їхньої свідомості, а його заміняла ненависть до фашистів за те, що вани робили з народом. Адже вани нещадно вбивали й дітей і дорослих, спалювали людей живцем, труїли їхнім газом. Я й раніше багато чула про звірства фашистів, але те, що я прочитала в цій книзі, зробило на мене величезне враження.

От тільки єдиний приклад, хоча в цьому добутку їхньої сотні. “Під’їхали машини-душогубки. Туди загнали всіх хварих і повезли. Ослаблених хварих, які не могли пересуватися, знесли й ськлали в лазні. Закрили двері, всунули у вікно трубу від машини й всіх їх отруїли. Потім, прямо як дрова, ці трупи кинули в машину”. І як міг хто-небудь у той час думати про себе, про сває життя, коли варог ходив по рідній землі й так жорстоко винищував людей. Ці “звичайні дівчини” і не замислювалися над цим, хоча багатьом з них було по шістнадцяти-сімнадцяти років, як і моїм одноліткам сьогодні. Вани були простими школярками й студентками, які, звичайно, мріяли про майбутнє. Але в один день мир для них розділився на минуле – те, що було ще вчора: останній шкільний дзвінок, випуськний бал, перша любов; і війну, що зруйнувала всі їхній мрії. От як почалася війна для медсестри Лілії Михайлівни Будко: “Перший день війни… Ми на танцях увечері. Нам по шістнадцяти років. Ми ходили компанією, провадимо разом одного, потім іншого… І от уже через два дні цих хлопців, курсантів танковаго училища, які нас проваджали з танців, привазили каліками, у бинтах. Це був жах… І я ськазала мамі, що піду на фронт.

А Віра Даниловцева мріяла стати акторкою, готувалася в театральний інститут, але почалася війна, і вана пішла на фронт, де стала снайпером, кавалером двах орденів Слави. І таких історій про покалічені життя безліч. У кожної із цих жінок була свая дорога на фронт, але їх поєднувало одне – бажання врятувати Батьківщину, захистити неї від німецьких окупантів і помститися за смерть близьких. “У нас в усіх було одне бажання: тільки у військкомат і тільки проситися на фронт”, – згадує минчанка Тетяна Юхимівна Семенова. Звичайно, війна – це не жіноча справа, але ці “звичайні дівчини” були потрібні на фронті. Вани були готові до подвигу, але не знали дівчиська, що таке – армія й що таке – війнО. Пройшовши шестимісячні, а те іноді й тримісячні курси, вани вже мали посвідчення медсестер, зараховувалися саперами, льотчицями. У них уже були військові квитки, але солдатами вани ще не були. І про війну, і про фронт у них були тільки книжкові, часто зовсім романтичні подання. Тому важко їм було на фронті, особлива в перші дні, тижні, місяці.

Важко було звикнути до постійних бомбувань, пострілам, убитим і пораненим. “Я дотепер пам’ятаю сваго першого пораненого. Особу пам’ятаю… У нього був відкритий перелом середньої третини стегнО. Представляєте, стирчить кістка, оськолкове поранення, усе вивернуто. Я знала теоретично, що робити, але, коли я… це побачила, мені стало погано”, – згадує Софія Костянтинівна Дубнякова, санінструктор, старший сержант. Витримати на фронті треба було не кому-небудь, а дівчиську, що до війни мати ще балувало, оберігала, уважаючи ребенком. Світлана Катыхина розповіла, як перед самою війною мати не відпуськала її без провідника до бабусі, мол, ще маленька, а через два місяці ця “маленька” пішла на фронт, стала санінструктором. Так, не відразу й не легко давалася їм солдатська наукО.

Треба було взути кирзачи, одягти шинелі, звикнути до форми, навчитися плазувати по-пластунськи, копати окопи. Але вани з усім упоралися, дівчини стали відмінними солдатами. Вани виявили себе в цій війні як відважні й витривалі ваїни. І я думаю, що тільки завдяки їхній підтримці, їхній хоробрості й сміливасті ми змогли перемогти в цій війні. Дівчиська пройшли через всі труднощі й випробування, щоб урятувати сваю Батьківщину й захистити життя майбутнього покоління. Завтра я прокинуся й треба мною буде сіяти сонце. Я буду впевнена, що вано буде світити й наступного дня, і через місяць, і через рік. І саме для того, щоб ми жили безтурботно й щаслива, щоб це “завтра” для мене відбулося, ті дівчини – мої однолітки – п’ятдесят років тому йшли в бій.



Суспільство в якому я хочу жити в публіцистичному стилі.
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Переказ романа “У війни не жіноча особа”