Короткий зміст У війни не жіноча особа Аликсиевич С. А

Жінки з’явилися в армії вже в ІV столітті до нашої ери в Афінах і Спарті, слов’янки ходили іноді на війну з батьками й чоловіками. У Другу світову війну в Англії жінки спочатку служили в госпіталях, пізніше в авіації й в автотранспорті. У Радянській Армії воювало біля мільйона жінок. Вони опанували всіма військовими спеціальностями, у тому числі й самими “чоловічими”. Роман Світлани Алексиевич зібраний з реальних голосів жінок, що розповідають про те, як їхні долі переплелися з війною.

Ці голоси перебиває схвильований, щирий, живий

коментар повествовательници. “Про що б жінки не говорили, у них постійно є присутнім думка: війна це насамперед убивство, а потім – важка робота. А потім – і просто звичайне життя: співали, закохувалися, накручували бігуді…

У центрі завжди те, як нестерпно й не хочеться вмирати. А ще нестерпніше й більше небажання вбивати, тому що жінка дає життя. Дарує.

Довго носить її в собі, винянчивает. Я зрозуміла, що жінкам сутужніше вбивати…” Важко говорити про війну всю правду От пише одна жінка, що воювала: “Моя дочка мене дуже любить, я для неї – героїня, якщо вона прочитає вашу книгу, у неї з’явиться сильне

розчарування. Бруд, воші, нескінченна кров – все це правда.

Я не заперечую. Але хіба спогаду про це здатно народити шляхетні почуття? Підготувати до подвигу…

” Видавництва й журнали відмовляють Світлані в публікації роману: “занадто страшна війна”. Усім потрібні подвиги й шляхетні почуття Голосу: “Хтось нас видав… Німці довідалися, де стоянка партизанського загону.

Оцепили ліс і підходи до нього з усіх боків. Ховалися ми в диких хащах, нас рятували болота, куди карателі не заходили. Трясовина.

І техніку, і людей вона затягувала намертво. По кілька днів, тижнями ми стояли по горло у воді. З нами була радистка, вона недавно народила. Дитина голодний… Просить груди…

Але мама сама голодна, молока ні, і дитина плаче Карателі поруч… Із собаками… Собаки почують, усе загинемо. Вся група – чоловік тридцять…

Вам зрозуміло? Приймаємо рішення… Ніхто не зважується передати наказ командира, але мати сама догадується.

Опускає згорток з дитиною у воду й довго там тримає… Дитина більше не кричить… Ні звуку… А ми не можемо підняти очі.

Ні на матір, ні один на одного-” “Коли ми брали полонених, приводили в загін… Їх не розстрілювали, занадто легка смерть для них, ми заколювали їх, як свиней, шомполами, різали по шматочках. Я ходила на це дивитися… Чекала! Довго чекала того моменту, коли від болю в них почнуть лопатив очі-зіниці…

Що ви про це знаєте?! Вони мою маму із сестричками спалили на багатті посередині села… ” “Удень ми боялися німців і поліцаїв, а вночі партизан.

У мене останню корівку партизани забрали, залишився в нас один кіт. Партизани голодні, злі. Повели мою корівку, а я – за ними… Кілометрів десять ішла. Молила – віддайте.

Троє дітей у хаті чекали…” “Я до Берліна з армією дійшла – Повернулася у своє село із двома орденами Слави й медалями. Пожила три дні, а на четвертий мама піднімає мене з постелі й говорить: “Донечка, я тобі зібрала вузлик. Іди… Іди…

У тебе ще дві молодших сестри ростуть. Хто їх заміж візьме? Усі знають, що ти чотири роки була на фронті, із чоловіками – Не торкайте мою душу. Напишіть, як інші, про мої нагороди… ” “Мені здається, що я прожила два життя: одну – чоловічу, другу жіночу…

” “Багато хто з нас вірили… Ми думали, що після війни все зміниться – Сталін повірить своєму народу Но’еще війна не скінчилася, а ешелони вже пішли в Магадан. Ешелони з переможцями – Заарештували тих, хто був у полоні, вижив у німецьких таборах, кого відвезли німці на роботу – усіх, хто бачив Європу. Міг розповісти, як там живе народ.

Без комуністів Які там будинку і які дороги. Про те, що ніде немає колгоспів – Після Перемоги всі замовчали. Мовчали й боялися, як до війни… ” ” – Повернулася з війни сива.

Двадцять один рік, а я вся біленька У мене важке поранення було, контузія, я погано чула на одне вухо. Мама мене зустріла словами: “Я вірила, що ти прийдеш. Я за тебе молилася день і ніч” . “Хіба можуть бути кольоровими фільми про війну?

Там все чорне. Тільки в крові інший колір… Одна кров червона…

” “До війни ходили слухи, що Гітлер готується напасти на Радянський Союз, але ці розмови строго припинялися. Припинялися відповідними органами… Вам ясно, які це органи?

НКВД… Чекісти… Але В коли Сталін заговорив… Він звернувся до нас: “Брати й сестри…

” Отут усі забули свої образи… У нас дядько сидів у таборі, мамин брат, він був залізничник, старий комуніст. Його заарештували на роботі… Вам ясно – хто?

НКВД… Нашого улюбленого дядька, а ми знали, що він ні в 8 чому не винуватий. Вірили. Він мав нагороди ще із Громадянської війни…

Але Після мовлення Сталіна мама сказала: “Захистимо Батьківщину, а потім розберемося”. “Вони не плакали, наші матері, що проводжали своїх дочок, вони вили. Моя мама стояла, як кам’яна. Вона трималася, вона боялася, Щоб я не заревіла.

Я ж була матусина дочка, мене вдома балували. А отут постригли під хлопчика, тільки маленький чубчик залишили”. “До кінця сорок першого мені надіслали похоронну: чоловік загинув під Москвою. Він був командир ланки. Я любила свою дочку, але відвезла її до його рідним.

І стала проситися на фронт… В останню ніч… Всю ніч простояла в дитячого ліжечка на колінах…

” “І був знаменитий сталінський наказ за номером двісті двадцять сім – “Ні кроку назад! ” Повернеш назад – розстріл! Розстріл на місці. Або – під трибунал і в спеціально створені штрафні батальйони.

Тих, хто туди попадав, називали смертниками. А вийшли з оточення й бігли з полону – у фільтраційні табори. Позаду за нами йшли заградотряди… Свої стріляли у своїх…

Ці картини в моїй пам’яті” . “Місто взяли німці, і я довідалася, що я – єврейка. А до війни ми всі жили дружно: росіяни, татари, німці, євреї…

Були однакові. Ой, що ви! Навіть я не чула цього слова “жиди”, тому що жила з татом, мамою й книгами. Ми стали прокаженими, нас отовсюду гнали. Боялися нас.

Навіть деякі наші знайомі не здоровалися. Їхні діти не здоровалися. Маму застрелили… Пішла шукати тата…

Хотіла знайти його хоча б мертвого, щоб ми були вдвох. Була я світла, а не чорна, світлі волосся, брови, і мене в місті ніхто не торкнув. Я прийшла на базар… І зустріла там папиного друга, він уже жив у селі, у своїх батьків.

Теж музикант, як і мій тато. Дядько Володя. Я всі йому розповіла…

Він посадив мене на віз, накрив кожухом. На возі пищали поросята, кудахтали кури, їхали ми довго. Ой, що ви! До вечора їхали.

Я спала, просипалася… Так потрапила до партизанів… ” “Я не стріляла… Кашу солдатам варила. За це дали медаль.

Я про неї й не згадую: хіба я воювала? Кашу варила, солдатський суп



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Написати роздум кого із сучасників я вважаю успішною людиною.
Короткий зміст У війни не жіноча особа Аликсиевич С. А