Переказ романа “Пастух і пастушка”

Ледве більше піввіку, що минули після Великої Вітчизняної війни, не послабили інтересу суспільства до цієї історичної події. Час демократизму й гласності, що освітило світлом правди багато сторінок нашого минулого, ставить перед істориками й літераторами нові й нові питання. І поряд із традиційно розглянутими добутками Ю. Бондарева, В. Быкова, В. Богомолова в наше життя входять “не напівправди, що терплять,” романи В. Астафьєва “Пастух і пастушка”, В. Гроссмана “Життя й доля”, повісті й оповідання В. Некрасова, К. Варобйова, В.

Кондратьева. “Фатальною перешкодою на шляхетному людському шляху була й залишається війна – саме аморальне діяння із всіх, які породила людина”. І тому не вмовкає війна у тварчості Віктора Астафьева.

Про тих молодих хлопців, з якими довелося письменникові ваювати, але яким не довелось дожити до Перемоги, і написав він одну із кращих, по-моєму, одну із самих “важких і болючіше дісталися йому речей” – повість “Пастух і пастушка”. У цій повісті відтварений образ чистої любові, життя людських душ, війною не зім’ятих, не подавлених. “Сучасна пастораль” – такий підзаголовак, багато чого визначальний

і, що проясняє в ідейному звучанні добутку, дав письменник сваєї повісті, у якій є любов, є щастя – ці головні прикмети традиційної пасторалі. Але недарма письменник поруч зі словам “пастораль” поставив слова сучасна, як би підкресливши тим самим жорстоку визначеність часу, безжалісного до людських доль, до самих тонких і трепетних поривів душі.

Є в повісті дуже важливе протиставлення – дитячий спогад головного героя, лейтенанта Бориса Костаева, про театр із колонами й музикою, про пасущихся на зеленій галявині білих ягничках, про танцюючих юний пастуху й пастушку, що любили один одного, і “не соромилися цієї любові, і не боявшихся за неї, різко, кричаще контрастує, зовні стримано, але внутрішньо разюче глибоко й емоційно, із загостреним болем і щемливаї душу сумом написаної сцени про убитих старих, хутірських пастуху й пастушку, “обнявшихся віддано в смертну годину”. “Залп артпідготовки пригорнув старих за лазнею – ледве їх не вбило. Вани лежали, прикриваючи один одного.

Баба сховала особу під мишку старому. І мертвих било їхніми оськолками, посікло одежонку…” Коротка ця сцена, симваліка якої особлива очевидна в контрасті з театральною ідилією, мабуть, центральна в добутку. У ній як би ськонцентрований трагізм війни, її антигуманність. І ми тепер не можемо сприймати подальше оповідання, стежити за короткої, як спалах ракети, історією любові Бориса й Люси, за долями інших персонажів інакше як через призму цієї сцени. Показати антигуманну суть війни, що ламає й перекручує долі, що не щадить самою життя, – головне завдання, що поставив перед собою В. Астафьев у повісті. Письменник занурює нас в атмосферу війни, густо насичену болем, шаленствам, жорстокістю, стражданням, кров’ю. От картина нічного бою: “Почалася рукопашнО.

Оголодалые, деморалізовані оточенням і стужею, німці лізли вперед безумно й сліпо. Їх швидко прикінчили багнетами. Але за цією хвилею накотилася інша, третя. Усе перемінилося, тремтіння землі, терті з вереськом відкоти гармат, які били тепер і по сваїм, і по німцях, не розбираючись, хто де. Та й розібрати вже нічого було не можна”. Ця сцена покликана підвести читача до основної думки повести: про протиприродність, що змушує людей убивати один одного. Поза цією головною думкою не можна зрозуміти трагедії повести лейтенанта Бориса Костаева, що вмерло в санітарній лікарні, якому війна подарували любов і відразу відняла її. “Нічого неможлива було поправити й повернути. Усе було й усе минуло”.

У повісті “Пастух і пастушка”, добутку великого філософського змісту, поряд з людьми високого духу й сильних почуттів, письменник стварює образ старшини Мохнакова, здатного до насильства, готоваго переступити рису людяності, зневажити чужим болем. Трагедія Бориса Костаева стає ще ясніше, якщо пристальнее вдивитися в один із центральних образів – старшину Мохнакова, що не випадкова проходить поруч із головним героєм. Один раз у розмові з Люсей Борис вимовить дуже важливі слова про те, що страшно звикнути до смерті, примиритися з нею. І з Борисом і з Мохнаковым, що находились на передовий, що постійно бачили смерть у всіх її проявах, трапляється те, чого боявся Костаев. Вани звикли до смерті. Повість В. Астафьєва застерігають: “Люди! Це не повинне повторитися!”






Проблема вибору у думі маруся богуславка.
Переказ романа “Пастух і пастушка”