Фантасмагорична особа Хлєстаков

У Хлєстакова, крім реального людського обличчя, є “привід”. “Це фантасмагорична особа – говорить Гоголь, – яка як облудний персоніфікований обман, щезла разом з трійкою Бог знає куди”. Герой “Шинелі”, Акакій Акакійович, так само, як Хлєстаков, але не за життя, а після смерті своєї, стає привідом – мерцем, який біля Калінкіного мосту лякає перехожих і стягає з них шинелі. І герой “Записок божевільного” стає особою фантастичною, примарною – “королем іспанським Фердинантом VІІІ”. У всіх трьохвихідна точка одна

і та ж: це – дрібні петербурзькі чиновники, знеособлені клітинки величезного державного тіла, нескінченно малі дроби безконечно великого цілого. Саме з цієї вихідної точки – майже абсолютного поглинання живої людської особистості мертвим позбавленним індівідуальності цілим – поринають вони в порожнечу, у простір і описують три різні, але однаково жахливі параболи: один у неправді, другий – у божевіллі, третій – у забобонній легенді. В усіх трьох випадках особистість миститься реальному запереченню відмовляючись від реального, мститься примарним, фантастичним самоствердженням.

Людина намагається бути

не тим, що вона є, тому що не хоче, не може, не повинна бути нічим. І в мертвому обличчі Акакія Акакійовича, і в божевільному обличчі Поприщина і у брехливому обличчі Хлєстакова крізь неправду, божевілля і смерть блимає щось істинне, безсмертне, надрозумове, що є в у кожній людській особистості і що волає із неї до людей, до Бога: я – один, іншого подібного до мене ніколи ніде не було і не буде, я сам для себе все, – “я, я, я!” – як у нестямі кричить Хлєстаков.

…Епікурейське вільнодумство, відродження язичницька мудрість, принцип “життям користуйся, живий!” – скорочується у Хлєстакова у виречення нової позитивної мудрості: “Адже на те живеш, щоб зривати квіти втіхи.”Якпросто, як загальнодоступно! Це звільнення від усіх моральних уз чи не перетвориться згодом на ніцшеанське, карамазовське: “немає добра і зла, все дозволено”. І тут і там – один початок: крила орла і крила мошки борються з одними і тими ж законами всесвітнього тяжіння.
…Привід росте, мильна бульбашка надувається, виграючи чарівною веселкою. “Та й що справді? Я такий! Я не подивлюсь ні на кого… Я говорю всім: Я сам себе знаю, сам”. “Я скрізь, скрізь”. Ось нуменальне слово; ось уже обличчя чорта майже без машкари: він поза простором і часом майже, він всюдисущий і вічний. “У палац що не день їжджу. Мене завтра ж зроблять зараз фельдмарш…” (підсковзується і ледь-ледь не падає на підлогу, але його шанобливо підтримують чиновники).

До чого б дійшов він, якби не підсковзнувся? Чи не назвав би себе, як кожен самозванец – самодержцем? А, можливо, в наші дні не задовольнився б і царственним, взагалі жодним людським іменем і вже прямо назвав би себе “надлюдиною”, “Людинобогом”: сказав би те, що у Достоєвського чорт радить сказати Іванові Карамазову: “Де стане Бог – там уже місце боже; де стану я там зараз же буде перше місце – де і все дозволено”. Адже це Хлєстаков майже і говорить, принаймі, хоче сказати, а якщо не вміг, то лише тому, що слів таких іще немає: “Я сам себе знаю, сам…я, я, я”… Від цього безтямного самоствердження особистості лише один крок до самообоження, яке у хворій голові Поприщина дає божевільний, але все іще відносно скромний висновок: “Я король іспанський Фердинанд VІІІ”, а у метафізичній голові Ніцше і нігіліста Кирилова, героя “Бісів”, – уже остаточний, наскільки більш величний, висновок: “Якщо немає Бога, то я – Бог!”.

Недаремно бідні чиновники повітового містечка пригнічені ніби “надлюдською” величию Хлєстакова. “Генерал” це ж для них означає – майже “надлюдина”. “Як ви гадаєте, Петре Івановичу, хто він такий стосовно чину?” – “Я гадаю, заледве не генерал”. – “А я так гадаю, що генерал-то йому в підметки не годиться! А коли генерал, то чиновник хіба що сам генералісимус!.. Оце, Петре Івановичу, людина – а! – робить висновок Бобчинський. – Ось вона, що значить людина!” А знищений Артемій Пилипович Земляніка тільки лепече, треблячи та бліднуючи: “Страшено просто. А чому і сам не знаєш.”. І справді, по сцені проноситься ніби подих якогось надприродного жаху.

Глядачи сміються і не розуміють страшного в смішному, не відчувають, що вони, можливо, обдурені ще більш, ніж дурні чиновники. Ніхто не бачить, як росте за Хлєстаковим велетенський привід, той, кому власні пристрасті наші вічно служать, якого вони підтримують, як ревізора, що підсковзнувся, – чиновники, як великого Сатану – дрібні чорти. Здається, і дотепер ніхто не побачив, не впізнав його, хоча він уже являється “у своєму власному вигляді”, без машкари або у найпрозорішій із масок, і безсоромно сміється людям в очі і кричить: ” Це я, я сам! Я – скрізь, скрізь!”.






Оповідання ми за тверезе життя.
Фантасмагорична особа Хлєстаков