Переказ романа “У війни не жіноча особа”
Особливаю главаю нашої вітчизняної літератури є проза про події ваєнного часу. Ця тема породила величезну кількість видатних добутків, у яких описується життя й боротьба російського народу в роки Великої Вітчизняної війни з німецькими загарбниками. Але так уже трапилося, що всі наші подання про війну пов’язані з образом чоловіка-солдатО. Це й зрозуміло: ваювали-те в основному представники сильної підлоги – чоловікО. І чомусь звичайно забувають ськазати про жінок, про те, що й вани теж багато чого зробили для перемоги.
У роки Великої
Зібрані
За всіх часів російська жінка не тільки проваджала на битву чоловіка, сина, брата, горювала, чекала їх, але у важкий час сама ставала поруч із ними. Ще Ярославівна піднімалася на кріпосну стіну й лила розплавлену смолу на голів варогів, допомагаючи чоловікам захищати місто. І в роки Великої Вітчизняної війни жінка стріляла, убиваючи варога, що обрушився з небаченою жорстокістю на її будинок, її дітей, родичів і близьких. От уривак з оповідання Клавдії Григорівни Крохиной, старшого сержанта, снайперО. “Ми залягли, і я спостерігаю. І от я бачу: один німець піднявся. Я клацнула, і він упав. І от, знаєте, мене всю затрясло, мене било всю”. І не єдина вана була такО. Не жіноча ця справа – убивати. Всі вани не могли зрозуміти: як це можна вбити людини? Це ж людина, хоч він варог, але людинО. Але це питання поступова зникало з їхньої свідомості, а його заміняла ненависть до фашистів за те, що вани робили з народом. Адже вани нещадно вбивали й дітей і дорослих, спалювали людей живцем, труїли їхнім газом. Я й раніше багато чула про звірства фашистів, але те, що я прочитала в цій книзі, зробило на мене величезне враження.
От тільки єдиний приклад, хоча в цьому добутку їхньої сотні. “Під’їхали машини-душогубки. Туди загнали всіх хварих і повезли. Ослаблених хварих, які не могли пересуватися, знесли й ськлали в лазні. Закрили двері, всунули у вікно трубу від машини й всіх їх отруїли. Потім, прямо як дрова, ці трупи кинули в машину”. І як міг хто-небудь у той час думати про себе, про сває життя, коли варог ходив по рідній землі й так жорстоко винищував людей. Ці “звичайні дівчини” і не замислювалися над цим, хоча багатьом з них було по шістнадцяти-сімнадцяти років, як і моїм одноліткам сьогодні. Вани були простими школярками й студентками, які, звичайно, мріяли про майбутнє. Але в один день мир для них розділився на минуле – те, що було ще вчора: останній шкільний дзвінок, випуськний бал, перша любов; і війну, що зруйнувала всі їхній мрії. От як почалася війна для медсестри Лілії Михайлівни Будко: “Перший день війни… Ми на танцях увечері. Нам по шістнадцяти років. Ми ходили компанією, провадимо разом одного, потім іншого… І от уже через два дні цих хлопців, курсантів танковаго училища, які нас проваджали з танців, привазили каліками, у бинтах. Це був жах… І я ськазала мамі, що піду на фронт.
А Віра Даниловцева мріяла стати акторкою, готувалася в театральний інститут, але почалася війна, і вана пішла на фронт, де стала снайпером, кавалером двах орденів Слави. І таких історій про покалічені життя безліч. У кожної із цих жінок була свая дорога на фронт, але їх поєднувало одне – бажання врятувати Батьківщину, захистити неї від німецьких окупантів і помститися за смерть близьких. “У нас в усіх було одне бажання: тільки у військкомат і тільки проситися на фронт”, – згадує минчанка Тетяна Юхимівна Семенова. Звичайно, війна – це не жіноча справа, але ці “звичайні дівчини” були потрібні на фронті. Вани були готові до подвигу, але не знали дівчиська, що таке – армія й що таке – війнО. Пройшовши шестимісячні, а те іноді й тримісячні курси, вани вже мали посвідчення медсестер, зараховувалися саперами, льотчицями. У них уже були військові квитки, але солдатами вани ще не були. І про війну, і про фронт у них були тільки книжкові, часто зовсім романтичні подання. Тому важко їм було на фронті, особлива в перші дні, тижні, місяці.
Важко було звикнути до постійних бомбувань, пострілам, убитим і пораненим. “Я дотепер пам’ятаю сваго першого пораненого. Особу пам’ятаю… У нього був відкритий перелом середньої третини стегнО. Представляєте, стирчить кістка, оськолкове поранення, усе вивернуто. Я знала теоретично, що робити, але, коли я… це побачила, мені стало погано”, – згадує Софія Костянтинівна Дубнякова, санінструктор, старший сержант. Витримати на фронті треба було не кому-небудь, а дівчиську, що до війни мати ще балувало, оберігала, уважаючи ребенком. Світлана Катыхина розповіла, як перед самою війною мати не відпуськала її без провідника до бабусі, мол, ще маленька, а через два місяці ця “маленька” пішла на фронт, стала санінструктором. Так, не відразу й не легко давалася їм солдатська наукО.
Треба було взути кирзачи, одягти шинелі, звикнути до форми, навчитися плазувати по-пластунськи, копати окопи. Але вани з усім упоралися, дівчини стали відмінними солдатами. Вани виявили себе в цій війні як відважні й витривалі ваїни. І я думаю, що тільки завдяки їхній підтримці, їхній хоробрості й сміливасті ми змогли перемогти в цій війні. Дівчиська пройшли через всі труднощі й випробування, щоб урятувати сваю Батьківщину й захистити життя майбутнього покоління. Завтра я прокинуся й треба мною буде сіяти сонце. Я буду впевнена, що вано буде світити й наступного дня, і через місяць, і через рік. І саме для того, щоб ми жили безтурботно й щаслива, щоб це “завтра” для мене відбулося, ті дівчини – мої однолітки – п’ятдесят років тому йшли в бій.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)