Міщанство й вульгарність в оповіданні А. П. Чехова “Агрус”
1. Зміни в людині, бажання якого здійснилося. 2. Пристрасть до накопичення головного героя. 3. Людське самовдоволення й байдужність до чужих лих. …Не заспокоюйтеся, не давайте присипляти себе!
Поки молоді, сильні, бадьорі, не утомлюйтеся робити добро! А. П. Чехов В “Агрусі” А. П. Чехова ветеринарний лікар Іван Іванович Чимша-Гімалайський розповідає про свого брата Миколі Івановичі, що, проробивши довгий час у казенній палаті, став поміщиком Але не відразу, а шляхом ретельного довголітнього накопичення. Його приклад наочно показує читачеві,
Він читав оголошення про продаж землі в газетах, купував усякі сільськогосподарські книжки й календарі, креслив план свого майбутнього маєтку. Крім усього іншого, Микола Іванович заради досягнення мети став у всім себе обмежувати, жадувати, а гроші клав вбанк. Нарешті, він купив довгоочікувану садибу, щоправда, із брудною рікою, виписав двадцять кущів агрусу й зажив паном.
І про душ своєї піклувався солідно, по-панськи, і добрі справи затворів не просто, а з важливістю… Лікував мужиків від всіх хвороб содою й касторкою й у день своїх іменин служив серед села вдячний молебень, а потім ставив полведра, думав, що так потрібно… Зміна життя до кращого, ситість, ледарство розвивають у російській людині зарозумілість, саме нахабне”. Брат оповідача став називати себе дворянином, забувши про мужицьке походження своєї сім’ї. Микола, ніколи боявшийся висловити свою власну думку, також виявив тягу до “істин”, у яких одна думка суперечила інший.
А любов’ю всього життя Миколи Івановича став агрус, що він вирощував у себе в саду. Агрус став для нього всепоглинаючим чудом: “Микола Иванич засміявся й мінуту дивився на агрус мовчачи, зі слізьми, – він не міг говорити від хвилювання, потім поклав у рот одну ягоду, подивився на мене з торжеством дитини, що, нарешті, одержав свою улюблену іграшку, і сказав: – Як смачно!” Здавалося б: що ж тут вульгарного?
– звичайне діло Але Микола мучив скнарістю не тільки себе, але й іншої людини – свою дружину, по описах оповідача – “стару, некрасиву вдову”. Так так чоловікові зморив, що вона “стала марніти від такого життя, так року через три взяла й віддала богові душу. І, звичайно, брат мій ні однієї мінути не подумав, що він винуватий у її смерті”. Іван Іванович зі смутком ставить в один ряд із братом, що зійшов з розуму від грошей, і якогось купця, съевшего всі свої заощадження з медом перед смертю.
“Гроші, як Горелка, роблять людини диваком”, – словами оповідача говорить сам А. П. Чехов И це дійсно було правдою. Людина може настільки “закохатися в гроші”, стати таким надто дріб’язковим, що й себе забути. Так один баришник, що потрапив під локомотив, більше турбується про двадцять рублів, які залишилися в чоботі, а не про власну відрізану ногу й взагалі не про своє здоров’я. Бажання разбогатетьзаслонило від людини мир Що ж було так неприємно А. П. Чехову в такому успішному й задоволеному поміщику, як Микола Іванович Чимша-Гімалайський? Пішло те, що, задовольняючись своїм довгоочікуваним агрусом, ця людина замкнула у своєму маленькому, вузькому мирке й перестав зауважувати повноту життя, думати про інших людей, їхніх лихах і турботах.
Микола став егоїстом, обмежившись своїм двором, а ще точніше – своїм будинком, де випробовував лише задоволення від їжі, сну й свого агрусу. І от оповідач міркує, обурюючись байдужості й глухости до людських страждань тих, хто домігся свого багатства: “… як, по суті, багато задоволених, щасливих людей! Яка це гнітюча сила! Ви гляньте на це життя: нахабність і ледарство сильних, неуцтво й скотоподібність слабких, навкруги бідність неможлива, тіснота, виродження, пияцтво, лицемірство, брехня…
Тим часом у всіх будинках і на вулицях тиша, спокій; з п’ятдесятьох тисяч, що живуть у місті, жодного, який би скрикнув, голосно обурився”. Оповідач нагадує, що страждають не тільки дорослі люди, але й діти; не просто страждають – умирають, а ситій і самовдоволеній людині зовсім немає до цієї справи. Тому А. П. Чехов дуже хоче “щоб за дверима кожної задоволеної, щасливої людини стояли хто-небудь із молоточком і постійно нагадував би стукотом, що є нещасні, що як би він не був щасливий, життя рано або пізно покаже йому свої пазурі, струсить лихо – хвороба, бідність, втрати, і його ніхто не побачить і не почує, як тепер він не бачить і не чує інших”. У чому побачив вихід із цієї ситуації герой оповідання Іван Иванич?
У здійсненні добра стосовно інших людям Він призиває скористатися цією радою Павлу Костянтиновичу, поки він молодий і повний сил: “Щастя немає й не повинне його бути, а якщо є в житті зміст і ціль, те зміст цей і ціль зовсім не в нашім щасті, а в чомусь більше розумному й великому”. Оповідач говорить про те, що чекати вже незмога, потрібно діяти, незважаючи ні на які міркування щодо поступовості здійснення ідей. І автор, і Іван Іванович розуміють, що життя не так вуж довжина, щоб стояти треба ровом і чекати, поки він сам заросте. Потрібно самим шукати оптимальний вихід: побудувати через нього міст або перескочити через нього Взагалі, у цьому оповіданні А. П. Чехов виступає проти будь-якої обмеженості людини: у душі й у просторі.
Він разом з Іваном Чимша-Гімалайським дивується: невже живій людині для щастя “і гармонії досить усього лише трьох аршинів землі, щоб постійно жити на них, ні про що не думаючи? Ні, три аршини потрібні неживій, нерухливій людині. А живій людині потрібна життя й увесь світ, тому що “іти з міста, від боротьби, від життєвого шуму, іти й ховатися в себе в садибі – це не життя, це егоїзм, лінь, це свого роду чернецтво, але чернецтво без подвигу. Людині потрібно не три аршини землі, не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторі він міг би виявити всі властивості й особливості свого вільного духу”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)