Мужність захисників рідного краю (за кіноповістю “Україна в огні” Олександра Довженка)

За все вистраждане і завойоване дідами і прадідами нашими, за все побудоване нашими благородними, чесними руками – вогонь, рідні мої, вогонь.’ Ненавидьте гітлерівське рабство, як смерть!.. Життя перемагає, життя переможе!..

О. Довженко

9 травня – день, який святкує, мабуть, увесь світ, уся планета Земля. 9 травня – найшасливіший день у житті багатьох, це день Перемоги. Наше покоління завдячує своїм життям тим, хто тоді, у далекі, але незабутні часи воював. Ми не бачили, не відчували того болю, що відчували вони. Ми не чули, як кричать

люди, як розриваються бомби; ми не відчували того запаху, коли палили людей. Ті далекі часи – часи горя, втрат, хвороб.

Олександр Довженко був свідком цих часів і не просто все бачив на власні очі, він сам захищав нашу країну від фашистських загарбників. Тому йому було особливо важко писати про Україну в огні, де все горіло у полум’ї “страшного німецького суду”.

Найвищим з витворів митця на тему Великої Вітчизняної війни є кіноповість “Україна в огні”. Ось як охарактеризував її сам автор: “Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу…

Україна мусить родити найсильніші твори про народ у війні, бодай один твір”.

І дійсно, головним героєм повісті є народ, ці маленькі істоти такої великої держави – України. Але маленькими їх можна назвати, лише порівнюючи із масштабами держави. Насправді ж – це мужні, сильні духом, відверті, веселі, працьовиті і горді люди, що не визнають зради і страху.

^Одними з таких людей постають у повісті члени родини Запорожців. Олександр Довженко виділяє образ Лавріна, батька великого роду, що увібрав традиції козаччини і передав цей дух своїм синам. Усі вони не залишаються байдужими до горя Батьківщини, одразу стають на u захист. Це для них найсвященніший обов’язок. Сам Лаврін, люто ненавидячи фашистів, лише тільки через те, що могли постраждати невинні люди, погоджується стати старостою.

Але і тут він вершить “свою гру”. Він намагається врятувати молодь від вивезення до Німеччини, складаючи списки здорових юнаків та дівчат, яких повинні були відби ти у дорозі партизани. Запорожець навіть ризикує життям власної доньки Олесі, вносячи її до цього списку. Можна лише уявити стан душі батька, коли він дізнається, що план його не вдався. Але і тут він хвилюється не лише за власну дитину, він відчуває біль за всіх дітей. І коли Лавріна привели до партизанського загону, він з гіркотою говорить: “Я не знаю сьогодні класової боротьби і знати не хочу. Я знаю – Батьківщина, народ гине!”

Батьківщина для Запорожця – священна і прекрасна. Він ненавидить тих, хто оскверняє її злочином і кров’ю.

Велику увагу приділяє Олександр Довженко незвичайній темі – долі жінки на війні. Саме жінка, мати, сестра, дружина несуть на своїх крихітних плечах важкий тягар – горе втрат, жорстокість, ганьбу, насильство. У Олександра Довженка усі героїні трагічні. Це мати – Тетяна Запорожчиха, яка віддає усіх своїх синів на захист Батьківщини. Це дівчата з села – Христя Хутріна та Мотря Левчиха. Усі вони мають найкращі риси, притаманні українській жінці. Але найвеличнішою з усіх дівчат є Олеся Запорожець, “усьому роду втіха”. “Тиха, без єдиної. хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень”. Вона успадкувала краще від своєї матері: “красива й чепурна, невсипуща в роботі і скромна”. Але це не тільки зовнішні її риси. Вона щира душею, тверда у своїх діях. Вона не втрачає ніколи віри в життя, в торжество добра і перемоги:,”Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!” – підтримує Олеся свою подругу. Ця дівчина настільки впевнена у перемозі, що відважується на серйозний крок – вона пішки повертається з Німеччини додому. Олеся знає, що їй треба бути біля родинного вогнища, чекати на своїх рідних, на свого милого Василя, продовжувати український рід. І їй вдається. Вона дісталася до свого села і зустріла весь свій рід біля того місця, де колись була їхня хата.

Привертає увагу також й інша дівчина – Христя. її доля трагічна. Разом з Олесею її вивезли до Німеччини, потім вона стала жінкою німецького офіцера, а коли повернулася на рідну землю і перед партизанами зізналася у всьому, її було засуджено. Цей образ символізує долю України, покинутої на глум і розтерзання фашистам.

Не менш цікавим є образ Василя Кравчини, який вражає своєю відвертістю та щирістю: “Я відступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Пойми мій сором. Я не герой”. Але цей хлопець насправді таки дійсно герой. Відчувши підтримку Олесі, зрозумівши, що після їхньої зустрічі він ніколи не зможе її забути, він доходить висновку: двобій із фашизмом буде смертельним і “крові нашої проллється багато, більше ніж би могло пролитись”.

А яким величним постає перед нами син Лавріна Роман Запорожець. Він командир партизанського загону, боровся проти окупантів, висаджував у повітря мости, поїзди, німецькі військові склади. Народний біль і муки зробили з колись веселого Романа безстрашного месника, “подібного до прадідів своїх, ім’я яких він носив”.

Ось саме такі “маленькі” люди захищають свій край, виконують свій обов’язок, вони боронять наш спокій. І можна бути впевненим, що ніщо нам не страшно, якщо у нас є такі герої. Будемо сподіватися, що минуле позаду, десь далеко від нас і не вернеться, що війна скінчилась і всі втрати та біль утихли, що людство більше не буде воювати, не буде вбивати одне одного. Усі країни світу повинні дійти якогось компромісу, і тоді не буде потреби вбивати людей, не буде сенсу робити горе. Нехай снаряди рвуться лише для того, щоб салютувати миру.






Продовжте історію анни кареніної.
Мужність захисників рідного краю (за кіноповістю “Україна в огні” Олександра Довженка)