Ідея невмирущості творчого начала в людині (за романом П. Загребельного “Диво”)
Народу геній, що не вмер, не вмре…
М Рильський
Київ… Читаємо рядки роману П. Загребельного “Диво”: “Є міста, у яких минуле – більше, значиміше, ніж нинішність”. Йдеш вулицями столиці і відчуваєш, що поряд з тобою крокує історія. Виходиш на майдан Богдана Хмельницького – і нараз зачаровує білокам’яне диво Софії Київської. Може, в ту мить, коли споглядаєш її і очей не можеш відвести, народжується в тобі митець?
Подумки ніби перегортаєш сторінки роману: “1965 рік. Провесінь. Надмор’я”, “Рік 992. Великий сонцестій”,
Образ архітектурної пам’ятки порушує питання духовного родоводу мистецтва, одвічне й невмируще творче начало, що народжується в глибинних шарах історії, живе в них, передається від покоління до покоління невмирущою естафетою народного генія.
Софія уособлює й витоки народної етики й культури, спонукає
Над багатьма складними питаннями б’ється у романі зодчий Сивоок, якому випало здійснити згодом великий творчий подвиг – вимріяти і подарувати людям диво дивне землі Руської – Софію Київську. Сивоок уже побував у багатьох чужих землях, прочитав силу-силенну старовинних фоліантів і замислюється над тим, що ми сьогодні називаємо філософією мистецтва. У нього виникає підозра: а може, є на світі дві історії? Одна – та, що забувається, відходить в минуле, бо приречена вмерти через її невигідність для можних світу, тільки скупі поодинокі натяки про неї зустрічаються в книгах. Сивоок іноді іронізує із соціальних стереотипів історії: “Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, а хтось приходив і просвіщав їх… Чи то не велика брехня історії?”
Подолавши такі лабіринти сумнівів, Сивоок прозріває, вивищується в людину, соціально набагато зрілішу від інших. Він нарешті збагнув причинно-наслідкову природу речей, їхню обов’язкову взаємопов’язаність.
Приходить до нього й своє розуміння суті мистецтва, наріжним каменем якого повинна бути правда. На кожну барву життя, думає Сивоок, повинна бути своя – неодмінно точна – барва мистецтва. У нього навіть склався своєрідний “табель про ранги” кольорів. Він твердо переконаний, що “кожний випадок вимагає своєї масті, свого відтінку і що барви, мов люди, бувають…” різні. Йому вдалося осягти символічне значення кольорів: “червона барва означає кохання й милосердя, небесна – вірність, біла – невинність, чорна – жалобу, смуток, а жовта – ненависть, зраду, золота Ж – святість, досконалість, мудрість, повагу”. І це – не просто “технологія” мистецтва Сивоока, така собі примхливо вигадана химерія кольорів, це – колористичне віддзеркалення сил і пристрастей того світу, в якому судилося жити й боротися Сивооку за свою духовну незайманість.
“Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога – він сприймався як надійний притулок людського духу…” А виріс він із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою.
“Диво!” – пише П. Загребельний. І справді, диво з див – Софійський собор – виквіт душі народної.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)