Мої враження від роману «Диво»

Близько тисячі років на кручах біля Дніпра у стародавньому місті Києві підноситься величний Софійський собор. Древню священну споруду не могли знищити завойовники; вона протистояла злу на цій землі, вона осявала своїм духовним світлом життя наших предків, осяює наше життя, буде світити нашим нащадкам є щось містичне, таємниче, незбагненне у цьому нерозривному в часі духовному світлі.

Не дивно тому, що образ Софії Київської надихав митців – поетів, художників, письменників – на створення нових шедеврів – для собору, про собор. Одним з таких шедеврів є роман П.Загребельного «Диво». Диво – це і є Софійський собор, що, за словами пресвітера Іларіона, перевершив красою усі споруди тогочасного християнського світу. Софія – те, що об’єднує навколо себе покоління за поколінням.

Ми можемо прослідкувати цей процес Сивоок – Гордій Отава – його син. Перший створив Софію, другий – захистив її фрески ціною свого життя в страшний час гітлерівської навали, а син Гордія, Борис, продовжує діло батька. Софія («мудрість» – із грецької!) зконденсовує у собі всю мудрість

поколінь, послання наших предків нашим нащадкам і нам.

А піднявся цей собор на слов’янській землі, що не знала досі кам’яних споруд, як рожеве диво «небаченої величі й краси, храм, який за своїм внутрішнім убранством, своєю пишнотою і барвистістю не мав рівних у цілому світі». Успадковуючи кращі народні традиції мистецтва, архітектури, Сивоокові вдалося створити шедевр, у якому гармонійно поєдналися дві культури: язичницька та християнська.

Тому й стояв Софійський собор – рожевим кам’яним дивом серед білих снігів, бо споруджуввав він руками народу і для народу. Цей храм вже з першого дня існування мало хто вважав за житло для бога – він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі. Дуже важлива проблема відносин митця і його творіння.

Ще тільки приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумував щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. Цю церкву, як символ краси рідної Вітчизни, а не пристанище бога, митець вимірював усе життя. І всього себе він віддав собору. В Оранті він відтворює і образ матері, і сполохані очі Ісси, її болісно-нерозмірену постать, що летить до загибелі.

Сивоок своїм творінням хотів прикрасити землю, хотів, щоб вона стала своєю писанкою на весь світ. І це йому вдалося. Увібрати розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах, – це і є та формула тайни художника, яку відкрив Павло Загребельний у своєму романі.

Письменник прагнув осмислити сам й донести до штанів у романі «Диво», що ж лишає прийдешнім поколінням історія, проходячи через частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе сьогодні, ставши духовним скарбом сучасника. І, безумовно, саме Софія Київська є тим незвичайним дивом, що «ніколи не кінчається і не переводиться».






Твір-опис лісова дивина.
Мої враження від роману «Диво»