Твір на тему: “Образ Софії Київської – символ духовного надбання українського народу”(за романом Павла Загребельного “Диво”)

Роман Павла Загребельного “Диво” є першою частиною епічного триптиху про Київську Русь, до якого входять ще “Первоміст” і “Смерть у Києві”. Названі твори не мають спільних героїв, а їхні фабули аж ніяк не поєднані часом або місцем дії. Те, що єднає ці романи, – значно глибше. Воно – у провідних ідеях, які перетинаються.

Дія в “Диві” відбувається з 992 до 1037 року, а також у 1941-1942 і 1965-1966 роках. Це розповідь про мистецький витвір нашої давнини – Софію Київську – і про долю його та місце в нашій духовній історії. Власне,

образ Софії й об’єднує в творі події майже тисячоліття.

Композиція “Дива” нагадує архітектуру собору, образно відтворену в романі: незвичайність планів, переходів, добудов, але в химерній симетрії прихована доцільність і гармонія. Вибудовуючи своє “Диво”, письменник використовує композиційний прийом поєднання різних часів. У цьому йому допомагають такі позасюжетні елементи, як епіграфи.

Заспів до роману та епіграфи до кожної з його частин глибоко занурені у зміст.

До розділів про 11 століття взято вислови з літопису Нестора. У самій назві, наприклад, “Рік 1014. Літо. Болгарське царство”, є лише

літописна констатація. А в епіграфі – вияв гніву, скорботи й непримиренності людського сумління до візантійського тирана, прозваного Болгаробойцею за осліплення чотирнадцяти тисяч полонених: “Толи не будет межю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель почнеть тонути”. Несторове слово видається особливо доречним не тільки через його часову близькість до подій, викладених у романі, або через бажання автора дотримуватися принципів правдивого відображення історії. Адже ім’я Нестора для нас, українців ХХІ ст., є, як і Софія Київська, багатозначним і глибоким символом, з котрим пов’язані історична пам’ять народу, сув’язь поколінь тощо.

Надзвичайно промовистий епіграф до всього твору. Роман починається віршем німецького митця Бертольда Брехта, у якому звучить мотив уславлення безіменних народних творців:

“Хто звів семибрамні Фіви?

В книгах стоять імена королів.

А хіба королі лупали скелі й тягали каміння?”
Про тих тиранів і королів ми часто через кілька тисячоліть пам’ятаємо лише про їхні злочини. Ім’я творців, каменярів-будівників цього храму історія не зберегла, пам’ять про їхній вчинок збереглась у наших серцях навічно.






Образ половчихи.
Твір на тему: “Образ Софії Київської – символ духовного надбання українського народу”(за романом Павла Загребельного “Диво”)